Самотня постать батька, що простує в супроводі свого потомства, викликає у нас традиційно двояке почуття. З одного боку — розчулення — от же який молодець! З іншого боку — підозріливе, буркітливе чи навіть гнівне питання: «а чим це мама займається?» Із цим обуреним питанням доводиться стикатися кожному таткові, який, наприклад, лягає в лікарню зі своїм малюком — лікарі чомусь дуже чутливі до «статевого питання». Педагоги також, зазвичай, обіцяють «викликати до школи батька» лишень тоді, коли всі інші аргументи — аж до дитячої кімнати міліції — вже вичерпані. І від представників Церкви також постійно чуєш про «священну роль матері», про «берегинь» і всякі інші «жіночі» справи і ролі — і жодного слова про те, де і чим саме в той час займається батько.

Одна моя колега підсміювалася над журналом «Мама і я»: «А де недільний додаток «Тато і гроші»?» Цікаво, чи священики, які так сильно люблять розмірковувати на тему «священного обов’язку матері», задумуються над тим, що, культивуючи асиметрію в «священних обов’язках» батьків, вони тим самим освячують саму відсутність батька в родині? Не обов’язково формальну — фактичну. Це ж «нормально», коли дитина з мамою. І коли бачить татка зрідка на вихідні — це також, схоже, нормально. Виявляється, це нормально — підживляти в собі та в інших печерні уявлення про батька, який здобуває десь мамонта протягом всього мисливського сезону, і про маму, що підтримує вогонь. А наявність електроплит у багатоквартирній печері — не більш ніж антураж.

Що ж, мамонти вимерли, але чоловіки, як і раніше, цінують повітря свободи, не зіпсуте запахами підгузок, лікарняних коридорів і шкільних підручників. І всі прихильники «традиційної сім’ї» зі всієї сили допомагають їм позбутися зайвого відчуття відповідальності за власне потомство. Жінки, своєю чергою, втрачають цікавість до подружжя — тому що в більшості випадків вони й так самі «тягнуть» на собі всі труднощі батьківства, при тому, що багато з них можуть матеріально забезпечити і самих себе, і дитину.

Нічого дивного в тому, що замість того, щоб порадити татусям відволіктися від міфічного мамонта і повернутися в сім’ю, об’єктом критики і джерелом сімейних проблем традиційно роблять жінку. Це також частина нашої традиції. І крім того, хіба це не вона у своєму прагненні самореалізації, зі своєю непотрібною для дітородної функції вищою освітою, своїми творчими планами і т.д. і т.п. чинить руйнівний вплив на «традиційну сім’ю»?

Якщо я скажу «ні» — мені, швидше за все, не повірять. Але безліч набагато поважаніших авторів пристрасно закликають «повернути жінку до вогнища». Чого важить на цьому тлі моє «ні»? І я б не писала цієї статті, незважаючи на свої внутрішні переконання (рідкісний випадок — зазвичай статті пишуться про те, в чому автор сумнівається), але тут мені на очі трапилось дослідження американських соціологів (дані можна подивитися тут). Опитавши жінок різних освітніх рівнів, вони прийшли до висновку, що теперішні (не тільки наші — їхні також!) судження про те, що жіноча освіта руйнує інститут сім’ї, цілковито хибні. Відповідно до опитування, жінки з вищою (університетською) освітою помітно частіше створюють міцні сім’ї, аніж жінки без освіти чи з середньою (коледж) освітою. На долю освічених мам припадає мінімальний (просто сміховинний) відсоток матерів-одиначок.

Таку ж картину можна спостерегти і в Європі. Тут за останні сорок років шлюб катастрофічно втрачав зміст для жінок без освіти і з середньою освітою (за поданим вище посиланням можна подивитися динаміку). І лише жінки з університетськими дипломами демонструють зворотну тенденцію — їх прагнення укласти шлюб і мати справжню сім’ю посилилося за останні роки.

Існує один аспект, про який слід пам’ятати, розглядаючи статистику такого роду: жінки, що не завдали собі турботи здобути освіту, і які не мають соціальних і професійних амбіцій, ТАМ можуть дозволити собі амплуа матері-одиначки. Схоже, в суспільстві, де процвітає загальний добробут, народжувати дітей поза шлюбом значно вигідніше. Існує багато пар, які свідомо не реєструють своїх стосунків, що дає можливість користуватися всіма перевагами соціального забезпечення для матері-одиначки. Зрештою, за власними спостереженнями можу розповісти, що так само чинять і деякі мами з вищою освітою, що не надто впливає на статистику прагнення до соціальної «халяви».

Те, що здивувало американських соціологів і колег із Reuters — зовсім не новина. У всякому випадку, для жінки. Якщо ти хочеш мати дітей, але при цьому не хочеш жертвувати іншими своїми життєвими пориваннями — тобі доведеться шукати підтримки. І найбільш природно — шукати її у батька твоїх дітей.

На Заході у шлюбі зацікавлена така жінка, що не збирається сидіти на «соціалці» — як із фінансових, так і психологічних міркувань. Чого б не говорили про розпущеність ліберального суспільства, міцний шлюб там, як і раніше, залишається одним із індикаторів соціальної успішності. Але жінками керують не лише амбіції такого роду. Головним залишається той самий аргумент, що й для чоловіків у їх прагненні шлюбу — можливість покластися на когось у звичайних, але немаловажних житейських питаннях. Те, що в нас традиційно називається «міцним тилом». Можливість розподілити між собою побутові обов’язки і — найголовніше — в однаковій мірі брати участь у вихованні дітей, тобто, в тому, що виїдає у мамусь і татусів найбільше часу і душевних сил.

У нашій країні, де на соціалці не виїдеш, це особливо актуально — тут працювати доводиться навіть тим жінкам, які, може, й хотіли б присвятити своє життя тільки дітям і «вогнищу». Тобто, і для них підтримка партнера не буде зайвою в жодному разі. Можливо, саме тому в нашій країні жінки з невисокими соціальними запитами і «посередньою» освітою, як і раніше, прагнуть до сімейного вогнища, зігріваючи серця всіх поборників «за традицію». Але, на жаль, тут справа не в нашій славній «моральності» чи «духовному здоров’ї», у чому ми з приємністю вбачаємо нашу відмінність від «загниваючого Заходу». А в тому, що наша перманентна криза — всього — від економіки до моралі — не дозволяє розслабитися в очікуванні допомоги збоку. У справі вигодовування свого потомства ми можемо розраховувати тільки на себе і своїх чоловіків.

Найскладніше питання — чи буде вона, ця підтримка. Наші шори «традиційності» не дозволяють нам поглянути на шлюб як на партнерську угоду. Не потрібно патетичних вигуків і жестів. Готовність домовитися у суперечливих питаннях, поділити обов’язки і зрідка поступитися правами і свободами — неодмінна умова нормального шлюбу, яка не виключає ні любові, ні інших чудових речей. І ось тут патетика на кшталт «священних обов’язків матері» — палиця, устромлена в колесі. А чого це я маю міняти йому підгузки? Вставати серед ночі, щоб приготувати суміш? Купати? Зриватися з роботи, щоб потрапити на батьківські збори? У нього що, мами немає? Про те, щоби татусеві піти на лікарняне — питання навіть не ставиться. У нього ж немає «священних обов’язків» стосовно свого потомства. Причому якщо татко і виявить чудові якості і зробить це — питання виникнуть уже у лікарів. Перевірено на собі.

Зрештою, не все так погано у нашому домі. Наші татусі, хоч і повільніше, ніж японці чи американці, все ж повертаються в сім’ю. І хоча ця тенденція стає впоперек нашій улюбленій традиції, все ж вона позитивна — тато з фігури влади й авторитету, великою мірою символічної і недосяжної, перетворюється для власного дитяти на людину не менше (а деколи навіть більше) близьку, ніж мама.

І все ж, на відміну від своїх європейських, японських і американських колег, український татусь, що пішов у декрет замість мами, все ще сусідить на сторінках енциклопедії поряд з драконами, дріадами й іншими міфічними істотами. Тата, який бере лікарняне по догляду за дитиною, слід негайно занести в Червону книгу. Статевий дисбаланс у питанні виховання дітей і взагалі в сімейних правах все ще значно відчутний. Жінки, як і раніше, і «трудівниці», і «берегині», обтикані обов’язками, як Дід Мороз ватою. Працедавець, зазвичай, не спішить іти їй назустріч, що б там не писалося в Законах України — і його можна зрозуміти. Значно важче зрозуміти її чоловіка, партнера, батька її дітей. Недавно було опубліковане вже наше, вітчизняне опитування, схоже за змістом до американського. Найбільший «статевий» перепад стався в одному параграфі: «дитиною більше займається інший із батьків, тому в мене не виникає проблем із роботодавцем». З цим пунктом згодилося всього 4% жінок і 37% чоловіків.

Подружжя — це партнерство. Це добре розуміють освічені американки. Можливо, давня традиція шлюбів з розрахунку і шлюбних контрактів привчила західних дам дивитися на шлюб саме під кутом ділової угоди, можливо, на це є якісь інші причини, але вони, виходячи заміж, як правило, розуміють, що роблять і для чого. Не знаю, що заважає нам тверезо оцінювати свій «крок на рушник» і його можливі наслідки. Рутинний щоденний бік шлюбу, що вимагає взаємної підтримки, партнерства, залишається абсолютно неусвідомленим головними учасниками урочистості. І не тому, що вони «засліплені пристрастю» — а тому, що все це досі не знаходить адекватного розуміння в суспільстві. Ми, як і раніше, переконуємо самі себе і один одного в тому, що «головне — почуття», «серце не обдуриш», а згодом, коли затихнуть весільні марші, починаємо ділити ролі між чоловіком і жінкою: «Мама і я», «Тато і гроші». Не дивлячись на те, що зарплати деяких сьогоднішніх «берегинь» — немала, а деколи і більша частина сімейного бюджету.

І все це тільки тому, що у нас «така традиція». Жодних інших пояснень я не знаходжу. І це ставлення до шлюбу і до ролей у ньому посилено підтримується всіма любителями «традиції» — в тому числі, особливо активно, священнослужителями. Які чи то свідомо, чи несвідомо за деревами не помічають лісу, і тому дослідження на кшталт процитованого на початку статті стають для них «відкриттям». Традиція прив’язує нас до минулого. Яке — на жаль чи на щастя — дуже відрізняється від теперішнього. Це не означає, що якщо ми не повернемося «назад в печери» — сім’я приречена. Це означає, що стосунки в сім’ї повинні змінитися — і тільки в такому випадку вона збережеться. Може, це звучить парадоксально, але відмовившись від традиційних образів і символів на кшталт «берегині», відмовившись від традиційного «викреслювання» з сімейного побуту особи батька можна зберегти те, що ми називаємо «традиційною сім’єю». Що в цьому дивного? Зберегти сімейне вогнище можна тільки вдвох.

Катерина ЩОТКІНА