Колонка Катерини Щоткіної

Вірус політизму

29.06.2012, 16:49
Вірус політизму - фото 1

Політика занадто просочилася в наше, зокрема церковне життя, щоб можна було з легкістю і без втрат її викорчувати. Просто треба про це пам’ятати і розуміти, що лежить в основі нашого щоденного вибору, нашої боротьби за «церковне самовизначення», як і в основі скандалів, що періодично виникають — смішних і не дуже.

Катерина ЩоткінаПро «політичне православ’я» у нас прийнято говорити з ноткою осуду в голосі. Деякі Церкви йдуть досить далеко – піддаючи його офіційному засудженню, аж до санкцій стосовно особливо злісних порушників. У деяких перед виборами заведено заявляти про своє «невтручання» і навіть підписувати якісь міжконфесійні меморандуми. Що, втім, не заважає представникам деяких Церков-«підписантів» агітувати в храмах, мати у своїх лавах депутатів різних рівнів і вже тим більше, виявляти свої переваги яким-небудь непрямим чином. Та що там говорити — Церква часто й потрапляє в поле зору медіа у зв’язку з черговим витком політичної активності (якщо, звісно, не з приводу чергового майнового скандалу). Можна б було списати все на природу медіа — все б їм про політику та про скандали. Але ліниві репортери і бровою не поведуть у бік тих, хто не подає зовсім вже ніякого приводу.

Патріарх Кирил відіграє роль «збирача земель» і рупора російської ідеї для путінського режиму, який у такий спосіб може не обтяжувати себе ідеологією. Патріарх Філарет щедро обсипає нагородами членів об’єднаної опозиції, і це теж, загалом, політичний сигнал. Та й УПЦ осуд політичного православ’я не заважає мати в різних органах влади своїх священиків і навіть архиєреїв. Церковні інститути, в першу чергу єрархія, так чи інакше втягуються в політику, а отже, в інтригу, яку жує й тиражує медіа. Кожен, хто займається політикою і плете інтригу, зрештою, виявляється персонажем телешоу. Вони самі до цього прагнуть, бо маніпуляція громадською думкою — обов’язкова частина сучасної політики. Ось тільки маніпуляція громадською думкою — це маніпуляція словом. І поки це просто собі слово — півбіди. Гірше, коли це маніпуляція Словом.

Спостерігачі, зокрема (і особливо) воцерковлені, кривлять губки або роблено співчувають братам у Христі «за політику». Але чи в принципі можливий «неполітичний», але одночасно «Церковно-конфесійний» і «традиційний» вибір?

Погляньте на більшість коментарів під статтями на церковні теми в ЗМІ, зокрема, профільних, на тематичних форумах, де збираються люди, в переважній більшості не далекі від релігійних переживань – скільки там політичної, в крайньому випадку, ідеологічної риторики. Що це? Знак часу? Згубний вплив ЗМІ, заражених вірусом політики? Результати чиєїсь майстерної маніпуляції? Або може, закономірність? Адже будь-яка розмова, наприклад, про автокефалію неодмінно упреться в причину такого вибору, яка неодмінно виявляється саме політичною. Це в той час, як у церковної єдності, здавалося б, немає необхідності в політичному підґрунті. Але це в ідеалі, звісно. Від якого ми, на жаль, далекі.

Все це стосується не тільки такого глобального вибору, як автокефалія, а й «домашніх» питань, наприклад, співпраці Церкви і влади, або ширше — участі Церкви в політичному житті країни. Просто автокефалія — дуже виразний крупний план, на тлі якого відносно легко розгледіти проблему. Вибір між автокефалією і «єдністю» (не єдністю взагалі, а цілком певною, такою собі «історично запропонованою» нам єдністю з РПЦ) — під яким кутом на нього не глянь — вибір політичний. Як, напевне, у випадку з будь-якою автокефалією в історії Церкви післяапостольского періоду.

Політичним проектом були перші «неапостольські» автокефалії Болгарії та Сербії. Політичним проектом була автокефалія РПЦ та її «дочірніх» автокефалій. Автокефалія завжди виявляється «історичною необхідністю», тобто питанням політичного спрямування. А потім, коли всередині автокефальної Церкви рано чи пізно відбувається наступний «природний поділ» і посилюються доцентрові настрої, революційна пісня про «історичну необхідність» змінюється на реакційний крик про «єресь філетизму» і мантрою про «силу єдності».

Важко сказати, в якій із цих пісень більше сенсу — все залежить від особистої точки зору на «менше зло». Адже в нашому захопленні ідеєю автокефалії (і моєму в тому числі) або ідеєю ситуативної «єдності» ми часто дотримуємося саме принципу «меншого зла». Тобто, нам здається, що це зло буде меншим — просто тому, що воно буде нашим власним, а не нав’язаним нам кимось іззовні. Це нормально і абсолютно по-людськи — вважати, що те зло, яке робиш ти, неодмінно менше від того, яке роблять тобі. І тому ми легко випускаємо з поля зору те, що автокефалія для церковного життя — це скоріше відхилення, ніж норма. Данина людській слабкості, вираженій, в даному випадку, у політичній доцільності. Утім, вибір у нас убогий, адже єдність, яка пропонується нам як альтернатива — теж наскрізь просякнута чиїмось політичним інтересом.

Однак автокефалія в цьому виборі опиняється у слабшій позиції, ніж єдність. Просто в силу визначення. Жодний поділ Церкви і відокремлення якоїсь її частини не можна вважати позитивним явищем, оскільки це суперечить самій природі Церкви Єдиної. Це можна виправдати як вимушений захід — наслідок чиїхось помилок, непорядності або навіть злочинів проти віри і Церкви. Але як показує історія, навіть порятунок Церкви і чистоти віри шляхом відколу якоїсь частини Церкви та оголошення автокефалії могло відбутися тільки тоді, коли в цій автокефалії назрівала саме політична необхідність. Добрий приклад — автокефалія РПЦ, формально проголошена у відповідь на Флорентійську унію.

Вимога елементарної чесності: визнати, наприклад, що тяганина між Вселенським і Московським патріархами за право надання автокефалії — це суперечка про те, хто може, а хто не може брати участь у світовій політичній інтризі. А також визнати, що УПЦ КП — проект, створений із політичних міркувань. Так само, як маса інших старших і вже поважаних автокефалій. Але проста побутова чесність тут не спрацює — «вищі інтереси» навпіл з «історичним контекстом» спричиняють перешкоди і спотворюють сенс навіть найпростішого і ясного слова.

І «єдність», і «автокефалія» в нашій ситуації набувають певних політичних обрисів, неприйнятних для істотної частини спільноти українських вірних. Ідея «єдності» — природного стану Церкви — виявляється дискредитованою, деградованою і врешті, висміяною під виглядом «русского міра», який намагалися піднести шановній публіці мало не як нове Євангеліє, але все одно вийшов цирк. Так їм і треба, оскільки вони перетворили священну для Церкви єдність у політичний привід. Як і автокефалія, що в межах національної парадигми перетворилася на самоціль. І це все — ще без цинічних підозр у гордині, фінансовому підґрунті або гачку спецслужб.

До чого ми договорюємося? До «російського православ’я», наприклад. Або, нітрохи не краще, «українського православ’я». До чого ці прикметники? Чим «наше» православ’я відрізняється від всіх інших, «не наших»? Від сербського, наприклад. Або грузинського. Або, прости, патріарше, грецького. А якщо для нас таке принципове «наше», то на якій підставі ми поминаємо в Символі Віри якусь безлику і, ймовірно, міфічну «Єдину Соборну Апостольську Церкву?» Говорімо чесно: ця «Єдина» для нас не важлива, раз ми так завзято розтягуємо її на національні клапті у своїх патріотичних поривах або просто заперечуємо, підміняючи на якусь зовсім іншу «єдність з ...» — з ким завгодно, крім Христа.

Це прагнення знайти у своєму церковному житті вигадану єдність — хоч зі «своїм народом», хоч з якимось сусіднім — викриває нашу головну християнську слабкість. Невже нам не достатньо єдності в Євхаристії? Адже вона об’єднує нас не тільки з якимось певним народом — але з усіма християнами всіх населених куточків Всесвіту! Чого ж ми жуємо і давимося своїми містечковими проблемами, коли до Небесного Зводу — рукою подати? Що ж стосується таких «доленосних» питань, як мова богослужіння, стилістика іконопису, вишивка на ризах, особливості великодніх обрядів та використання шлюбних вінців — «наших традицій», на які звикли патетично вказувати в полемічному запалі про Церковну самостійність, — то невже дійсно неможливо домовитися про всі ці деталі, не жертвуючи при цьому головним?

Можна було б, звичайно. Якби мова йшла саме про головне. Але мова йде зовсім про інше — про владу, про політичну доцільність, про «своєчасні (і несвоєчасні) ідеї», про те, щоб не сфальшувати у своїй партії «симфонії». Причому «автокефалісти» і прихильники «єдності з ...» такі схожі у своїй риториці, що не виникає сумнівів — одну школу закінчували.

Як би ми не любили порозводитися про своє «давнє коріння», християнство в наших нібито європейських широтах досить молоде. Не Центральна Африка, звичайно, і не Америка — але Добра Новина зазвучала тут майже через тисячу років після Христа. І при всьому тому, християнство встигло тут пережити вже достатньо змін і в національній ідентичності, і в політичних режимах, і в межах територій, і в канонічних підпорядкуваннях. Що це нам дає? На жаль, замість розуміння універсальної природи християнства — тільки можливість перетягувати Церковний канат по історичній осі в напрямку різних векторів: «історично» ми «там», ні — «там», ні — «тут» ... Особливо смішно, коли з усіх боків закликають «не забувати, хто ми». Хто ж ми? Хто? Після всього, що сталося за тисячу років після християнізації певної географічної території, яку ми в даний історичний момент називаємо Україною — хто ми?

Тільки не треба надриву. Немає в цьому питанні драми — ні особистої, ні колективної. І вигадувати її не треба, підмішуючи для гостроти «великі перемоги» або «великі трагедії». Це не питання національної ідентифікації чи політичного вибору, на яких чомусь часто наполягає церковна єрархія. Власне, зрозуміло чому — це питання легітимності, воно завжди хвилює будь-яку владу, навіть духовну, у якої, по ідеї, з легітимністю проблем не має бути — в силу прямої передачі Божественної Благодаті, але от піди ж ти ...

На це питання у християнина, загалом, може бути тільки одна відповідь: ми народ Божий. Але куди подітися від простої людської слабкості? Нам простіше, коли є «свої» і «чужі», і навпаки, як і раніше, дуже складно, коли «ні елліна, ні юдея», вірніше, в нашій ситуації, швидше, «ні шведа, ні камерунця». Та що там камерунці — вони далекі і від того умоглядні. А ось так, щоб «ні мене, ні мого сусіда по дачі» — москаля, скажімо, або уніата ...

Все це сказане не для того, що треба взяти, і від усього політичного відмовитися. Аж ніяк. Хоча б тому, що це навряд чи можливо. Політика занадто просочилася в наше, зокрема церковне життя, щоб можна було з легкістю і без втрат її викорчувати. Просто треба про це пам’ятати і розуміти, що лежить в основі нашого щоденного вибору, нашої боротьби за «церковне самовизначення», як і в основі скандалів, що періодично виникають — смішних і не дуже. Як би не опирався матеріал, треба вміти розділити його і, при необхідності «перевіривши алгеброю гармонію», відокремити занадто людське від того, що людині непідвладне. Інакше нас і далі будуть з легкістю переконувати в тому, що критика конкретного вчинку або висловлювання конкретного представника «священноначалія» неприйнятна тому, що це «критика всієї Церкви» (у кращому випадку) або навіть Самого Христа (в гіршому). Що помітити примітивний обман зі зниклим з патріаршої руки годинником — значить «образити почуття мільйонів вірних». Що віра в «русскій мір» — неодмінна складова чистоти православ’я. Або створення Єдиної Помісної — неодмінна умова порятунку душі кожного українця і України в цілому. Відокремити Слово від маніпуляції Словом або, перекладаючи «ліберальною» мовою, — відокремити релігію від мракобісся. Мракобісся, що видається за релігійність, — найгірша образа для почуттів віруючих. І найкраща зброя проти Церкви.

Є речі, які повинні бути зрозумілі, а заради цього — проговорені. Громада вірних — Церква — вимушена пристосовуватися до певних політичних умов. Це в жодному разі не можна плутати з «особливим благословенням» або, тим більше, «місією» Церкви — це всього лише наслідок недосконалості людської природи і природи суспільства. Чи може при цьому Церква (і наскільки саме) поступитися тим, що в ній є досконалого — ось проблема, яку зобов’язане і просто змушене вирішувати «священноначаліє». І навряд чи воно при цьому застраховане від помилок і чисто людських спокус світу.

Тому важко писати про «політичне православ’я» — просто тому, що воно, здається, в наших широтах іншим і не буває. Будь-який вибір — автокефалія чи «єдність» — це завжди політичний вибір. Та й саме Вселенське православ’я наскрізь просякнуте (щоб не сказати — отруєне) політикою. Та що там казати — нема її, отої Єдиної Вселенської Православної Церкви, оскільки вже більше тисячі років не збиралися Вселенські собори. Головним чином – з політичних причин. Можливо, вони і не потрібні. Можливо, ці форми церковності вироджуються — їх нездатність творити, надіслати суспільству якийсь притомний, суто християнський, неполітичний і неегоїстичний месидж дуже вже кидається в очі. Можливо, ми стоїмо на порозі зовсім інших типів організації в ім’я Христа в межах Вселенського (в сенсі, глобального) християнського проекту, відмінних від нинішніх занадто політизованих конфесійних утворень.

Але це вже зовсім інша історія.

Катерина ЩОТКІНА

Останні колонки

Останні новини