Біла Криниця: Найкраще місце для того, щоб померти
Чоловік із довжелезною бородою в бавовняному одязі, підперезаний поясом, сидить на зупинці, поруч із ним – жінка з прямою поставою, на її голові – хустка. Вони починають говорити, і раптом, у одному з найпівденніших райцентрів України, там, де румунській надають перевагу перед українською, ти чуєш російську мову. Правильну, чисту, літературну. А за півгодини опиняєшся у старовірському селі Біла Криниця, всесвітньому духовно-історичному центрі старообрядництва…
Чоловік із довжелезною бородою в бавовняному одязі, підперезаний поясом, сидить на зупинці, поруч із ним – жінка з прямою поставою, на її голові – хустка. Вони починають говорити, і раптом, у одному з найпівденніших райцентрів України, там, де румунській надають перевагу перед українською, ти чуєш російську мову. Правильну, чисту, літературну. А за півгодини опиняєшся у старовірському селі Біла Криниця, всесвітньому духовно-історичному центрі старообрядництва…
Стоп. Духовно-історичному центрі? Очікуєш побачити рівну дорогу, якою ледь не щодня, наче мурахи, бігають туристичні автобуси, магазин із сувенірами, сучасний музей… Натомість у непоступливій реальності дорога – тільки наполовину асфальтована, автобус ходить два рази на день, школи, магазину та пошти немає. Є два храми. Над більшим височіє прострелений хрест.
Вижити попри все
Історія російських старообрядців – це історія боротьби за виживання. У 1656 році всіх, хто продовжував хреститися двома перстами, оголосили єретиками, відлучили від Трійці та прокляли. З цього часу почалися жорстокі переслідування: знищення старовірських книг, храмів, монастирів, вигнання, в’язниці, катування та спалення тисяч старообрядців. Чому? У середині XVII століття вони виступили проти богослужбової реформи Московського патріарха Нікона, згідно з якою церкву мали уніфікувати відповідно до грецького зразка. Це означало виправлення автентичних слов’янських текстів та зміни у проведенні обрядів. Предки старовірів, старообрядців, чи як їх ще називають — липован, оселились на півдні Буковини під час гонінь в 1770-1780-х роках з дозволу австрійського уряду. Масових переслідувань старовіри зазнали й після встановлення радянської влади, атеїстичний режим якої не міг змиритися з традиційністю липован та їх відданістю своїй вірі.
«Вони любили Бога, і Господь любив їх»
Виходиш з торохкотливого автобусу й потрапляєш у цілковиту красу.
— Подивіться, яка природа навколо – найкращий храм Божий, — каже просту істину старовірка Ірина, що з чоловіком переїхала у Білу Криницю з Одеської області.
Мені рекомендують піти до Анни, яка живе майже навпроти величного митрополичого собору Успіння Пресвятої Богородиці. Вона родом з Донбасу, перейшла в липованську віру в 27 років, бо відчула, що та «вона від Христа, а не від людей». Часто старенька першою приймає гостей, охоче розповідає їм найцікавіші історії села:
— Місця тут святі. Коли до нас років п'ять тому приїхали два хлопця, то вони казали: «Прибули вночі, вийшли з машини й не змогли зрозуміти, що з нами відбувається, ми просто впали на цю землю й цілували її, нас така благодать охопила!» Люди тут завжди жили сильні, нащадки тих, що йшли за Христа на смерть, нічого не боялися. Вони любили Бога, а Господь любив їх, давав і силу, і віру, і любов.
Коли радянське військо проходило через село після війни, то отримало наказ зруйнувати все дороге для вірян. Знищили п'ять церков із семи, а з центрального храму зробили зерносховище. Один комуніст сказав: «Ха, я цього Христа зараз!..» і прострелив хрест на дзвіниці.
Недалеко від головного храму живе Епістимія Михайлівна з Андронніком Калиновичем, представники старшого покоління села. Жінка керує кліросом, хором общини, зараз на ній простий одяг, у руках вила.
— Навесні, часу практично немає, — зітхає. — Треба усе посадити, догледіти… он, полуниці які в’ялі, зате черешня – красуня! Уся у цвіті стоїть!
Хоч життя у селі й не легке, але для Епістимії Михайлівни це наче рай на землі і «…єдине, чого б хотіла, це щоб була єдина Любов на світі».
Ігуменю Таїсію марно кликати, якщо вона молиться. Поки будують приміщення для монашок, яких у селі лишилось тільки троє, вона живе в невеличкій хатинці. Матінка Таїсія вважає, що врятувати Білу Криницю можна лише якщо відродити монастирі, адже раніше їх було два: жіночий та чоловічий. Перший ледь-ледь досі функціонує, а на місці другого – прикордонна застава.
Донечка кличе Ірину з городу. Це – її третя дитина. Двоє старших змушені їздити до школи, котра знаходиться за 8 кілометрів, у сусідньому селі. Не може автобус проїхати крізь кучугури взимку – діти не йдуть до школи.
Троє чоловіків з Білої Криниці пішли на фронт. Двоє – добровольцями. Серед них і чоловік Ірини, офіцер у відставці Віталій, зараз дислокується біля Горлівки.
— Якщо живеш у цій країні, на цій землі, то й мусиш її захищати, – каже жінка.
Ірина суворо дотримується обрядів, виховує дітей відповідно до звичаїв: коли її донька Аня вийде заміж, то одягне кічку (спеціальну шапочку), а згори хустку, так як і її мама. За липованськими традиціями, жінки носять довгі сарафани, чоловіки не стрижуть бороди, усе має залишатись природнім, таким, яким нагородив Господь.
Ірина запрошує на обід та зауважує, що останнім часом атмосфера в общині змінилася, люди стали не такі відкриті, щирі, наче остерігаються чогось. Деякі діти соромляться своєї віри в школі, багато людей виїхало у пошуках заробітку. Проте на своє життя не нарікає.
Музей для експонатів-привидів
Музейний комплекс старообрядництва. Директорка Оксана Дядюшка приводить до двоповерхової будівлі зі зрубу. А всередині – майже порожньо. У музеї немає сигналізації, тому зі львівської та чернівецької колекцій не можуть передати цінні експонати. Декілька старих фотографій, пара-трійка предметів побуту, невелика колекція книжок про липованство, та й по всьому. Дах трохи протікає й залив світлину з «експозиції». Є дві кімнати для митрополитів, що зупиняються тут, коли приїжджають.
— Багато чого розікрали, — пояснює Оксана. – Вивезли у 80-х під виглядом виставки. Невідомо, хто це дозволив, хто ініціював.
А декілька років тому її знайому з контрольно-пропускного пункту між Румунією та Україною «Вадул – Сірет» викликали серед ночі, щоб перевірити, чи законно вивозять книги зі штампом Білої Криниці. Бібліотека монастиря не була інвентаризована, цінний вантаж довелося пропустити. Те, що залишилося, і зараз знаходиться в небезпеці: реквізит для богослужінь, головні книги та ікони переносять між трьома місцями, де відбуваються служби, оскільки в центральному храмі занадто холодно взимку. Жителі Білої Криниці просили в батюшки описати те, що залишилось, зробити каталог цінностей, на що отримали відповідь: «Не хвилюйтеся, не пропаде, усе одно буде не в одній церкві, так в іншій».
— Старші люди тримають на горищі домовину для себе, наповнену зерном. Вони нічого не скажуть. Побоюються, що якщо сільське духівництво змінять, то тимчасово нікого не буде в Білій Криниці, хто міг би їх відспівати в разі чого, — пояснює Оксана.
Інвентаризаційна книга могла бути знищена разом з чоловічим монастирем, і, мабуть, ніхто вже не пояснить, як насправді реліквії з Білої Криниці опинилися за кордоном, у музеях та приватних колекціях, навіть у бібліотеці Конгресу.
56 кілометрів замість трьох
За три кілометри від Білої Криниці, по той бік кордону з Румунією, знаходиться старовірське село Клімеуць. Раніше старовіри могли перейти кордон пішки, аби побачити родичів та друзів. Але відколи Румунія почала здобувати членство в Європейському Союзі, перехід закрили. Тепер для жителів Білої Криниці, прогулянка до сусіднього села перетворилась на випробування: лише одиниці мають транспортні засоби, і то частіше це коні. Сьогодні шлях до Клімеуць – це 56 кілометрів об’їзду через два райцентри, черги на контрольно-пропускному пункті та купа грошей.
І хоч із дзвіниці собору чудово видно румунський бік кордону, потрапити до родичів білокриничанам – зась.
До речі, хворіти у Білій Криниці можна лише у вівторок та четвер, саме в ці дні тут буває фельдшер. Мимоволі спадає на думку, що цей покинутий шматок землі, що пульсує від справжності, з відкритими до Бога людьми, з повітрям, яким хочеться дихати, став найкращим місцем… Найкращим місцем для того, щоб померти.
Цей текст написано в межах Школи міжнародної журналістики «Українські фронтири», організатором якої була Школа журналістики Українського католицького університету за підтримки проекту Mymedia.org.ua
Анна ВОРОБЙОВА
