Прилбичі: митрополиче село

29.07.2009, 15:54
Прилбичі: митрополиче село - фото 1

У родинному селі Митрополита Андрея Шептицького сьогодні цікаво поєдналася «нова» і «стара» пам’ять про великого церковного провідника: пам’ятний камінь на місці зруйнованої більшовиками садиби Шептицьких та вціліла усипальниця сім’ї, з іншого боку – новий храм УГКЦ та музей Митрополита, який при ньому впорядковують.

Прилбичі: митрополиче селоУ родинному селі Митрополита Андрея Шептицького сьогодні цікаво поєдналася «нова» і «стара» пам’ять про великого церковного провідника: пам’ятний камінь на місці зруйнованої більшовиками садиби Шептицьких та вціліла усипальниця сім’ї, з іншого боку – новий храм УГКЦ та музей Митрополита, який при ньому впорядковують. Старі спогади – лише частково вціліли, нові — лише зведені, але вже поділені між різними громадами вірних. У селі збереглася, хоча й перебудована, і дерев’яна церква, де отець Андрей Шептицький відслужив свою першу Літургію. Тепер тут молиться громада УПЦ КП, найбільша у селі… З нагоди 144 річниці з дня народження Митрополита журналіст РІСУ побувала у місці, де народилось його покликання.

Сторінки родинної історії

Прилбичі стали родинним маєтком Шептицьких у другій половині XVIII ст., коли їх придбав перемиський єпископ Атанасій Шептицький. Саме у родинному маєтку в Прилбичах оселився після одруження граф Іван Шептицький, батько Митрополита Андрея. 1 жовтня 1861 року у Львові він повінчався з Софією Фредро, донькою відомого польського драматурга Олександра Фредра.

У Прилбичах народилися семеро їх синів. 29 липня 1865 року побачив світ третій син Роман, майбутній Митрополит Андрей.

Уже наприкінці ХІХ ст. граф Іван Шептицький збудував у Прилбичах палац. За спогадами дочки Лева Шептицького Анни, в палаці був музей, де містилися портрети родини Шептицьких і Фредрів, близько 30 картин Симона Шеховича, досконалий портрет короля Яна ІІІ Собеського, малярські роботи Софії Фредро-Шептицької. В архіві зберігалися пергаменти ХVІ ст., богословські руські літописи, в кованій скрині рукописи і кореспонденція Олександра Фредра. Окремий відділ становили воєнні пам’ятки наполеонівських часів. У музеї були збірки медалей, монет, віденської порцеляни, художнього скла… Бібліотека, яку започаткував граф Іван Шептицький і продовжив комплектувати його син Леон, нараховувала 6000 томів. У 1939 році палац розграбували радянські солдати.

Графський палац оточував чудовий парк, найгарніший у тому краю. З усіх боків садиби цвіли квіти, зокрема жоржини — улюблені квіти графині Шептицької.

Сім’я Шептицьких любила своє родинне гніздо. Роман Шептицький, навчаючись у Кракові, так писав в одному з листів до матері: «Признаюся щиро, без почуття сорому, що якби залишився навіть на цілі століття в Прилбичах, я не зітхав би ні за чим і не бажав би нічого більше».

Вже будучи Митрополитом, Андрей Шептицький не забував про Прилбичі. У книзі «Прилбичі крізь призму століть» місцевий вчитель історії Дмитро Бідусь пише, що десь у перші роки XX ст., можливо, вже за порадою сина, який з січня 1901 р. офіційно став Митрополитом Галицьким, його батько, граф Шептицький, ліквідував корчму в с. Прилбичах. У її приміщенні він заснував заклад для виховання дітей віком від 3 до 6 років, яким опікувалися чотири монахині із згромадження Сестер-Служебниць Пречистої Діви Марії. Тут приймали дітей усіх батьків, які зголошувались. Одна із сестер-монахинь надавала першу медичну допомогу при нещасних випадках, або й лікувала нескладні захворювання вдома (простуди тощо). «Захоронка» утримувалась на кошти Шептицьких.

Прилбичі: митрополиче селоМешканці села, які на сьогодні належать і до православної громади, переказують спогади рідних про добре ставлення графа та графині Шептицьких до селян, постійну допомогу та опіку. Зокрема, коли у когось в сім’ї народжувалася дитина, то графиня Софія дарувала родині телятко. Серце Софії Шептицької щиро вболівало за долю дітей. Як розповів парох греко-католицької громади Прилбич о. Андрій Стадницький, нещодавно в село приїжджала жінка, що збирає інформацію про свій рід. Так-от, за її словами, її дідусь виховався при родині Шептицьких разом зі своєю сестрою. Графиня Софія забрала їх до себе після того, як дізналася, що батьки, які зловживають алкоголем, зовсім не дбають про дітей та не рідко й знущаються з них. Жінка розповіла священику, що графиня не просто виховала дітей, а й забезпечила їх матеріально в майбутньому.

Мати Митрополита часто відвідувала хворих у селі та намагалася кожному хоч якось допомогти. Саме доглядаючи жінку хвору на сухоти, вона й заразилася і невдовзі померла.

Сім’я Шептицьких була свідком глибокої віри для сучасників, односельчан та усіх, хто пізнає її сьогодні.

Прилбичани бачили, як родина переживає втрату дітей — двох найстарших синів — Степана та Юрія, які померли від хвороби. «Я дико страждала», — скаже пізніше Софія Шептицька. Та втрати не відвернули її від інших, зболіле серце матері ніколи не переставало відгукуватися на переживання та хвилювання оточуючих. Може, в тому їй допоміг син Роман, який так писав до матері після смерті брата Юрія: «Я тепер болію над втратою, але в цій хвилинігоді терпіти — дарма — одне й друге — це лише хвилева розлука.. Він щасливий, йому там краще в небі, краще з Богом, як з людьми».

Родина Митрополита переживала різні випробування та радості, які не чужі жодному людському серцю, та водночас несла завжди до людей у кожній ситуації, яку дарувало життя, віру та надію.

Саме у Прилбичах визрівало покликання Андрея Шептицького, тут вперше ще малим хлопчиною Роман Шептицький сказав рідним про те, що хоче стати священиком. Родина довго намагалася змиритися з його твердим бажанням стати «уніатським священиком». Саме під шум прилбичівського саду Софія Шептицька писала про свій досвід прийняття Божої волі, що часто і від нас вимагає побачити оманливість блиску спокус: «Я бачила не раз у своєму житті, що маркантною рисою чортівських затій є чіткість правди, яка пробивається з зовнішніх ознак: як фальшиві перли є рівніші від справжніх, як ших блистить ясніше від щирого золота, так теж більш переконливими є ці докази, що сяють мерехтливим світлом і здаються нам ефективнішими, якими обманює злий дух, щоб фальш закривав правду».

Узагалі виховання дітей в родині Шептицьких — це безцінний педагогічний досвід. На запитання про свої правила щодо виховання синів, Софія Шептицька відповідала: «Я не мала ніякої системи, не дотримувалася ніяких педагогічних правил. Я любила їх і старалася пізнати, яким кожен з них є. Моя єдина система виховання — це Богородице Діво».

І сини виросли... Саме у Прилбичах уже, здавалося б, реалізований у житті Казимир Шептицький повідомив брату-Митрополиту про своє рішення піти в монастир.

Дерева з саду Шептицьких, яких ще кілька залишилася сьогодні на місці колишньої родинної садиби, пам’ятають день 1939-го року, коли в саду за будинком енкаведисти розстріляли брата Митрополита Леона разом з його дружиною Ядвігою, і, заклавши вибухівку в пивницю, зрівняли з землею палац Шептицьких.

Бомба під пам’ять

Загалом у Прилбичах більшовики цілеспрямовано намагалися знищити пам’ять про родину Шептицьких, відчували загрозу, яку несе родина, її переконання і свідчення її членів.

Прилбичі: митрополиче село

Руйнація пам’яті — першочергове завдання усіх людиноненависницьких режимів. Аби не залишилося й сліду від маєтку Шептицьких, у селі у 50-х роках минулого століття на фундаменті зруйнованого палацу звели сільський клуб та наказали солдатам демонтувати капличку, яка знаходилася біля будинку і де щодня графиня Софія разом з дітьми молилася до Богородиці. Офіцер з солдатами відмовилися виконувати наказ. Його реалізував тоді сільський агроном за допомогою трактора. Зруйнувавши каплицю, каміння він відвіз до лісу. Як згадують мешканці, через рік цей чоловік повісився, а пізніше втопився його син. Люди пов’язують це зі зруйнуванням каплиці.

Прилбичі: митрополиче село

Прилбичі: митрополиче селоНа місці садиби Шептицьких у селі стоїть сьогодні пам’ятний камінь, на фоні розвалених приміщень, сільського клубу, пам’ятника „визволителям”. Йдучи до нього, не слід відкривати жодних брам, територія не обгороджена, відкрита для всіх, зокрема й для тих, хто хотів би допомогти з її облаштуванням.

Щодо родинної усипальниці Шептицьких, яку побудували у Прилбичах 1937 року за проектом дружини Леона Шептицького Ядвіги,Прилбичі: митрополиче село на місці старої садиби, то 1939 року її обстріляли червоноармійці, пошкодивши двері та герб родини на фасаді. Потім каплицю, шукаючи цінних речей, розграбували, відкрили саркофаги. Приміщення каплиці спершу використовували як склад вибухівки. А пізніше, після війни, родинну усипальницю Шептицьких перетворили на склад отрутохімікатів.

Прилбичі: митрополиче село

У 2004 році провели низку заходів з відновлення усипальниці, встановили дошку з іменанами похованих тут батьків Митрополита, дідуся та бабусі, двох братів... У крипті перепоховали прах померлих, ідентифікували останки, встановили новий герб на фасаді, розмістивши старий в середині крипти. Найбільше зусиль приклали до того, аби знешкодити дію отрутохімікатів, які зберігали у приміщенні.

Прилбичі: митрополиче село

Прилбичі: митрополиче селоЩе до впорядкування усипальниці нею постійно опікувався мешканець села Володимир Гурський, який помер минулого року. Як кажуть знайомі і рідні, його здоров’я погіршилося саме через отрутохімікати, що зберігали в приміщенні усипальниці.

Саме Вололимир Гурський розшукав місце біля ставу на території садиби Шептицьких, де розстріляли Леона та Ядвігу Шептицьких. У радянські часи він перепоховав їх останки на сільському кладовищі. Пізніше їх прах поховали у могилі біля усипальниці.

Прилбичі: митрополиче селоУ селі є храм, в якому 11 вересня 1892 року о. Андрей Шептицький відслужив першу Службу Божу. Хоча деякі шематизми вказують на те, що храм Пресвятої Богородиці у Прилбичах збудували 1654 року, фактично його звели на кошти єпископа Атанасія Шептицького, дідича села. Ознакою того, що церква збудована на кошти єпископа, була архиєрейська митра над царськими воротами та герби на колонах жертовника. 1946 року його передали громаді Російської Православної Церкви.

У 1989-1990 рр. на місці дерев’яного храму фактично звели нову дерев’яну будівлю. За словами о. Андрія Стадницького, церкву розібрали за одну ніч та побудували нову, хоча з відносним збереженням форми.

Прилбичі: митрополиче село

Прилбичі: митрополиче селоНа сьогодні храм належить громаді УПЦ КП. Свідомо чи через брак культури, але дерев’яну церкву в Прилбичах спотворили: обклали пінопластом та потинькували. Старовинний іконостас з церкви винесли. Довгий час він лежав у дзвіниці, поруч з храмом. Після уваги з боку дослідників іконостас, в якому не збереглося усіх ікон, перенесли до збудованої 2000 року каплички поряд з церквою.

Оригінальною залишилася лише двоярусна дерев’яна дзвіниця XVIII ст.

«Передусім — усунути взаємні роздори і ненависті, які приводять до того, що українець українцеві ворог» (А. Шептицький)

У Прилбичах збудували новий храм УГКЦ, при якому впорядковують кімнату-музей Митрополита.

Прилбичі: митрополиче село

Прилбичі: митрополиче село

Та не все легко в діяльності греко-католицької громади в селі. Частина цієї громади разом з місцевим парохом перейшла до лефевристського руху, який в Україні очолює о. Василь Ковпак, і який є поза Католицькою Церквою. Зараз у храмі відбуваються почергові богослужіння між греко-католиками та лефевристами. Відносини між громадами загострилися 2007 року, коли 1 листопада представники «традиціоналістів» не хотіли впустити в храм велелюдну прощу, яку очолював Архиєпископ Львівський УГКЦ владика Ігор (Возьняк).

Та ситуація змінюється. Парох громади УГКЦ о. Андрій розповідає, що зараз відкритих конфліктів фактично немає. Він каже, що намагається побудувати добрі стосунки з усіма, тим самим відкриваючи іншим себе, свою Церкву. «Ми — християни, і по-християнськи повинні вирішувати наші суперечки», — говорить священик.

Що дивує, люди просто не вірять, або й не знають про те, що о. Василь Ковпак 14 листопада 2007 року визнаний винним у злочині схизми — цей вирок Львівської архиєпархії УГКЦ підтвердила Конгрегація доктрин віри Апостольської столиці. Та коли при розмові з представниками «традиціоналістів» в Прилбичах говорити про цей факт, багато послуговуються аргументами, що це вигадки єрархії УГКЦ, а хтось каже, що насправді Папа уже виправдав українських лефевристів, коли зняв екскомуніку з чотирьох представників цього руху за кордоном. Люди просто не знають про те, що це абсолютно не стосується представників лефевристського руху в Україні, а, окрім того, рішення Папи — це лише крок назустріч, на сьогодні Братство святого Пія Х не має офіційного статусу в Католицькій Церкві, є поза нею.

Проте, отець Андрій розповідає, що налагодив стосунки з багатьма людьми з цієї громади. «Непоступливих, готових до суперечки при кожній нагоді тут небагато, люди, як видно у розмові з ними, радше просто підтримують пароха, соромно його покидати... Узагалі, почергове служіння — добра нагода поспілкуватися, подати руку для привітання. Сьогодні багато хто подає руку першим. І це мене тішить», — розповів священик.

Простягають руку і православні. Коли ми зі священиком йшли до храму УПЦ КП, дорогою кілька людей щиро привіталися. Те, що вони православні — це для них не перешкода.

Зараз парохи УПЦ КП та УГКЦ спільно беруть участь у різних урочистостях у селі, зокрема шкільних — і не виникає жодних конфліктів.

Прилбичі: митрополиче селоКожного разу на відпустових урочистостях з нагоди дня народження (29 липня) чи смерті (1 листопада) Митрополита Шептицького присутні багато православних. Для людей важлива суть події, і поділів тут, як вони стверджують, не може бути.

Окрім того, з благословення владики Ігоря (Возьняка) о. Андрій заснував в селі Катехитичну школу імені слуги Божого Митрополита Андрея та блаженного Климентія Шептицьких. Навчаються у школі і православні діти. Щосуботи у ній займається чотири навчальні групи: 1) дошкілля+1 клас; 2) 2–4 класи; 3) 5–7 класи; 4) 8–11 класи+молодь після школи. П’ятою групою є дорослі, які теж щотижня мають навчання. «Тішить те, що після того, як почали катехизацію, і в інших громадах, кажуть люди, почали щось подібне проводити», — розповідає о. Андрій.

Прилбичі: митрополиче селоВін також розпочав роботу зі збору свідчень серед місцевих жителів, які будуть доступними у майбутньому музеї. «Без допомоги матеріальної тут не обійтись, але цю важливу справу не можна занедбати», — каже священик.

Він переконаний — постать Андрея Шептицького єднає, варто лише пізнати її глибину, захотіти почути його правдиві слова.

Можливо, родинне село Митрополита продемонструє це єднання, подолавши розколи та простягнувши руки ближньому?

Тетяна ЛУЦИК