Мене вразило останнє коротке інтерв’ю Блаженнішого Любомира на тему українського богослов’я і його розвитку опубліковане на «Богословському порталі» (http://theology.in.ua/ua/bp/discussions/theme/44339/). З появи інтерв’ю минуло більше тижня, і я довго думав, чи і як реагувати публічно на висловлювання Блаженнішого. Свою відповідь з приводу певних думок інтерв’ю дав також Ректор УКУ о. Борис Ґудзяк (http://theology.in.ua/ua/bp/discussions/theme/44341/).

Мене стримувало те, що заторкнуті в ньому болючі питання є дуже «внутрішніми» і говорити про них докладно і предметно не можливо, не зачепивши певних персоналій і інституцій, часто дуже шанованих у суспільстві. Однак, я все таки вирішив, що «Платон мені друг, та істина дорожча» і тут не варто мовчати, бо замовчування проблеми ніяк не пришвидшить її вирішення...

Знаю Блаженнішого переважно заочно, з публічних подій і масмедіа, і завжди він справляв враження дуже розважливої і мудрої особи. А найбільше імпонувало те, що він завжди вмів бачити людину і ставитися до неї з глибокою повагою. Не знаю, що сталося на цей раз, чи на питання інтерв’ю відповідав з доручення Блаженнішого хтось інший, чи дане питання настільки дражливе чи, навпаки, далеке для нього, але його слова відгукнулися болем і образою і в мене, і в багатьох людей, з якими мені довелося спілкуватися на цю тему.

В інтерв’ю прозвучало дві тези:

• у нас (в УГКЦ і в Україні на загал) немає свого якісного богослов’я, через те, що всі молоді спеціалісти, які закінчили богословські заклади закордоном і повернулися в Україну працювати – ліниві або боязкі;
• Церква (=ієрархія) не забезпечує богословам ані робочих місць, ані реалістичної для життя платні, і це належний стан речей; якщо ж богословам це не подобається, то хай ідуть «в бізнес».

Нажаль, ці тези не були відкриттям ні для кого, обізнаного зі справою. З таким трактуванням зіткнулася і стикається більшість молодих науковців, які захистивши докторати чи інші наукові ступені повертаються в Україну, бо хочуть працювати тут, для  цього народу. Завжди була відома масова непотрібність цих кадрів церковним структурам. Однак ніхто ніколи це не висловлював настільки прямо і різко, та ще й перекидаючи звинувачення цілком на плечі самих молодих спеціалістів.

Особливо прикро від того, що це говорить Глава Церкви (хай і колишній, якщо так можна сказати) без глибшого аналізу причин цієї ситуації.

Для невтаємниченого читача варто дещо прояснити контекст. За час вільного існування УГКЦ в Україні (а точніше – від середини дев’яностих і по сьогодні) декілька сотень молодих випускників різних семінарій, Українського католицького університету і ряду інших закладів отримали можливість навчатися за кордоном на аспірантурі з різних богословських дисциплін. Це навчання, як правило, фінансували західні церковні фонди, які таким чином підтримували відродження церковної інфраструктури в Україні. Географія навчання: Польща, Німечина, Голандія, Бельгія, Рим, Великобританія, Канада, США. Декілька десятків молодих науковців здобули наукові ступені в провідних університетах світу (Оксфорд, Папський Біблійний Інститут, Католицький університет Америки тощо), ще більша кількість – завершили магістерські ступені і отримали право викладати богослов’я та споріднені дисципліни.

Всупереч побоюванням, абсолютна більшість цих молодих спеціалістів не скористалася можливістю залишитися в «ситих краях», а повернулася в Україну, щоб працювати тут. Однак, повернувшись додому, вони у переважній більшості зіткнулися з цілковитою неготовністю (а також виразним небажанням) церковних адміністративних структур сприйняти таке інтелектуальне «вливання». Якщо ці спеціалісти ставали священиками, то з головою поринали в пастирську працю, якщо ні – то роботи для них не було взагалі. Типова «траєкторія» молодих освічених кадрів – півроку-рік оббивання порогів різних церковних інституцій в пошуках хоч якоїсь роботи, якщо поталанило –працевлаштування з оплатою розміром у пів прожиткового мінімуму, а відтак – відхід на роботу за іншим фахом, що дозволяв би хоч якось вижити не сидячи на шиї у батьків.

Певний виняток становлять ті, хто став викладачем в семінаріях чи УКУ (зі зарплатою, за яку можливо фізично вижити лише при умові, що в людини немає сім’ї, або її утримує хтось інший). В наших реаліях праця викладача – це велике лекційне навантаження і купа додаткових адміністративних чи організаційних обов’язків, за якими часу на науку залишається мізер. Так чи інакше, про серйозне професійне задіяння в богословські дослідження мова не йде, і насамперед – через практичну неможливість такої «розкоші».

Звичайно в цієї ситувації є ряд «об’єктивних» причин. Це і загальний політично-економічний занепад України, і повна відсутність фінансування освіти і науки у цій галузі з боку держави, і відсутність «попиту на інтелект» в суспільстві на загал і Церкві зокрема, і..., і..., і...

Цих причин ми швидко змінити не в силі, а тому треба шукати шляхів їх обходу і досягнення мети всупереч їм. Однак, існують і інші причини сьогоднішього невідрадного стану українського богослов’я, які є переважно «суб’єктивними», виправити які – в нашій силі і в нашій відповідальності. Про них саме і вартує говорити і задля цього я пишу ці рядки.

Будь-яка велика справа розпочинається завдяки ентузіазму поодиноких осіб, але розвивається до визначних масштабів завдяки наявності ресурсів, системній реалізації і організаційному забезпеченню, яке трансформує ентузіазм одиниць у злагоджену і дійсно масштабну дію. З фізичного світу можна навести приклад електричного світла, яке може розсіюватися на окремі промінці і не давати відчутного результату, а може бути зібраним в один потужний промінь і ставати лазарем, здатним різати метал і дробити камінь... Однак, якщо та лямпочка не отримує ані електрики (ресурси), ані не має рефлектора, що збирав би її світло в один пучок (в даному разі, адміністративного проводу і системної організації проекту «українського богослов’я») , то не варто звинувачувати її у відсутності світла...

Традиційні Церкви (і УГКЦ зокрема) є чітко ієрархічними структурами, де вся адміністративна влада і всі ресурси (іміджеві, господарські, інформаційні, фінансові) зосереджені в руках ієрархії і осіб уповноважених ієрархією. Поза цією стрункою ієрархічною структурою в Церкві ніщо не може повноцінно функціонувати, а якісь зусилля поодиноких ентузіастів без підтримки тієї ж ієрархії у кращому разі приречені на відсутність ресурсів і вгасання (приклад чому – декілька освітніх установ, з десяток друкованих видань та інших проектів, що просто «згасли», бо не мали підтримки «офіційної Церкви»). У гіршому – на підозри, звинувачення в «непослусі», конфлікти... Це прикрі реалії, але таких прикладів за останнє десятиліття – десятки.

В цьому контексті не цілком зрозуміло, кого критикує Блаженніший Любомир, довголітній Глава цієї ієрархічної структури... Невідрадна ситуація з богослов’ям, нажаль не унікальна. Яким є «український греко-католицький» інтернет, видавнича сфера УГКЦ, її масмедіа? Якщо у фіаско «українського богослов’я» можна звинувачувати молодих людей, то хто буде винним у цих випадках?

Однак критика Блаженнішого Любомира, попри її різкість і болючість, також плідна. Плідна тим, що взагалі піднімає ці питання, і тим, що відкриває глибокі непорозуміння, які є не просто чиїмись особистими недоліками, а системними вадами нашого церковного буття. Це непорозуміння щодо кількох фундаментальних речей, які на перший погляд можуть здатися банальними, однак видається, що саме їх не розуміє (або не бажає розуміти) багато хто.

Кожна справа потребує ресурсів

Людина живе не лише у світі ідей і ідеалів, а й у світі фізичному. Життя у цьому світі вимагає фізичних засобів існування, які, нажаль, у переважній більшості, даються не просто так, як Адамові в раю, а за гроші (оскільки той, хто їх продукує, теж потребує тих самих грошей, щоб купити матеріальні ресурси для свого життя). Тому абсолютна більшість людей, щоб жити, потребує своєю діяльністю заробляти на життя гроші. Саме тому Святе Письмо і християнська мораль вважають дуже важливим обов’язком справедливу і вчасну оплату праці. Католицьке суспільне вчення теж наголошує категорію справедливої оплати праці і забезпечення працівників необхідним для прожиття.

Особисто знаючи дуже багато молодих богословів і «церковних інтелектуалів», можу запевнити, що це люди жертовні, безкорисливі і ідеалістичні. Якщо їм йдеться про матеріальне, то не про надлишок і розкіш, а про життєво необхідне. Тому написане вище не варто розглядати як вияв меркантильності, грошолюбства чи бажання «нажитися на Церкві». Ті, хто хотів «нажитися на Церкві», переважно не робили десятирічних докторських студій, а скоренько закінчували якусь базову освіту і займали «теплі місця» в церковних структурах. А хто був чесніший зі собою і сумлінніший – просто йшли займатися більш прибутковою справою, оскільки кожному було ясно, що наука навіть у заможних країнах – не шлях до збагачення.

Слід розуміти, що богослови, про яких говорить у свому інтерв’ю Блаженніший Любомир, люди молоді, переважно із не надто забезпечених сімей. Вони створюють сім’ї, народжують дітей (дуже часто, більше двох), потребують житла і елементарних умов для праці і самоповаги. Врешті – просто достойного, хай і скромного, забезпечення життя і майбуття своїм дітям. І знову ж – це потребує коштів. Якщо ми не можемо заробляти цих коштів нашою професійною діяльністю, тим, на що ми вчилися, то ми вимушені займати свій час іншою діяльністю. А від цього страждаємо від професійної нереалізованості не лише ми, від цього сраждає, як правильно зауважив Блаженніший, сама справа українського богослов’я, яке просто не відбувається... І якщо за певну діяльність не платити взагалі, або платити цілком нереальні для життя кошти, тоді люди просто не зможуть займатися цим видом діяльності, бо не зможуть фізично з цього прожити.

Але існує і ще одна, ще глибша проблема: неготовність забезпечити людині достойну оплату за її достойний труд свідчить про непотрібність її праці, незацікавленість у її результаті. Вона свідчить про відсутність суспільного і церковного замовлення на її роботу взагалі. Саме такий посил, ми, молоді богослови, отримували після повернення із закордонних студій...

Для молодої людини, яка ідеалістично присвятила навчанню багато років життя (не менше 10 років спеціалізованих студій, завершених докторатом), сказати, що її «послуги» зайві, що вона, якщо вже так хоче, може займатися своєю професією на добровільних засадах, означає, що сама та людина не потрібна, що вона намарно витратила свої молоді роки. Це здатне захитати будь-які ідеали і посіяти зневіру.

Окрім цього головного, людського компоненту, питання ресурсів має ще й чисто організаційний вимір – якщо Церква не виділяє жодних коштів на розвиток фундаментальної науки, досліджень, видань, не має програми видання джерел та перекладів ключових богословських текстів (ані біблійних, ані літургійних, ані патристичних), то про які плоди можна говорити?

Ситуація не була б настільки болісною, якби ми, боронь Боже, жили у вкрай бідній країні, а Церква була абсолютно позбавленою засобів на існування. Наші реалії – цілком інші. Хоч УГКЦ не жирує, не має великих фінансових та господарських ресурсів, однак багато її проектів все таки знаходять фінансову підтримку. Нажаль, наука не є і ніколи не була серед цих проектів на жодному пріоритетному місці.

Кожна справа потребує планування і управління

Друга важлива складова успіху «українського богослов’я» як і будь-якого іншого проекту – відповідальне планування і чуйне керівництво. Навіть якби ми мали необмежені ресурси, не досить «влити» в цю справу значні кошти. Тут потрібне і виважене планування, і розумна кадрова політика, і продумана постановка короткотермінових і довготермінових цілей. Зрештою, як би драстично це не звучало, потрібен певний контроль за людьми, яким цей проект і певні ресурси довірено, і їх відповідальність за його результати.

Можливо я чогось не знаю, але за багато років праці в цій сфері я ще ніколи не чув про існування якогось «стратегічного плану» в УГКЦ щодо формування і розвитку власної богословської школи, якоїсь цілісної і осмисленої освітньої програми на рівні Церкви (а не поодиноких осіб чи закладів), видавничої програми богословських підручників і монографій. Навіть звичайної мережі книготоргівлі і книгорозповсюдження немає, якщо не брати до уваги 1-2 приватні видавництва релігійної (але переважно популярної, не академічної) літератури. Для порівняння, в РПЦ існує ціла патріарша структура, що називається «Издательский совет Московской Патриархии», існує дуже успішний проект «Православная Энциклопедия», професійно і оперативно діючий інтернет-портал bogoslov.ru, телеканал «Глас», добрий десяток академічних релігійних видавництв та інтернет ресурсів з богослов’я. Аж ніяк не йдеться про ідеалізацію обставин в РПЦ (там, звісно, є свої підводні камені), але ж це приклади успішних кроків здійснення хоч якогось «богословського ренесансу» у нас просто під боком...

І ще одне – найбільше вразила фраза Блаженнішого Любомира про те, що нехай би молоді богослови йшли в бізнес, якщо їх не влаштовує праця богословів. Я знаю буквально десятки прикладів молодих людей, які виявившись нікому не потрібні, пішли геть з богословської ниви... Кому від цього стало краще? Один старий і досвідчений знайомий священик, що присвятив ціле життя вихованню молоді, слушно сказав, що наша Церква спочатку молиться про покликання, шукає їх, а знайшовши – не потребує і не використовує. Він, може дещо різко, назвав цю тенденцію «абортами покликань». Таку «розкіш» Церква могла дозволити собі впродовж двох останніх десятиліть, але «надходить час, а вже й тепер він», коли кількість цих покликань невблаганно падатиме і ситуація буде, як на Заході. То ж може досить розкидатися молодими людьми, може пора почати їх цінувати і трактувати як цінність, без якої не буде майбутнього?

Передбачаю закиди, мовляв, не все зводиться до коштів і ресурсів. Потрібно працювати на ідеалізмі, робити подвиг, йти на жертву... Безперечно це правда, сказане вище ніяк не оправдовує елітаризму, лінивства чи безініціативності декого (а може й більшості) із молодих спеціалістів. Але слід пам’ятати, що це власне молоді спеціалісти.Те, що вони отримали докторат, ще не є свідченням їх повної зрілості і самодостатності. Їх формування теж потребує регулярного контакту зі старшим поколінням, доброго прикладу, доброго слова, реального, а не принагідного і не декларативного зацікавлення з боку церковного проводу...

Правда, що в історії маємо багато випадків, коли люди досягали великих результатів у куди важчих обставинах, ніж сьогоднішні наші. Однак риторика жертви і подвигу в нас занадто часто прикриває відсутність стратегічного мислення і системних дій. Занадто часто такі розмови скидаються на заклики заткнути власним тілом пробоїну в дамбі, замість того, щоб зробити ту дамбу якісною, без пробоїн, а при виникненні течії – мати напоготові бульдозери і екскаватори для її латання.

На щастя, ми не живемо в епоху крайньої нужди чи переслідувань Церкви. Наша епоха не надто скидається на часи Діоклетіана чи Сталіна. Скоріше вона подібна на часи митр. Шептицького, який провадив Церквою під чужинецьким (австрійським і польським) пануванням, але в доволі сприятливих обставинах. І ми знаємо, що йому вдавалося вести продуману політику підтримки як цілих навчальних інституцій, так і окермих талановитих молодих людей. Засновувати музеї ікон і скансени, видавати монументальні серії літургійних видань і плекати кращих митців ХХ ст...

Сьогодні, вже менше, ніж 10-15 років тому, але все ж таки ми ще маємо доволі багато енергії і ентузіазму «з низу». Хіба не існує обов’язку церковної ієрархії і адміністрації якось «збирати» цю енергію, організовувати її, спрямовувати в належне русло і домагатися певних результатів? Відомо, що поле, залишене без обробітку, доброго плоду не принесе. Чи не є це завданням саме церковної влади створити та налагодити механізми, які оформлювали б роботу поодиноких ланок в якусь осмислену цілість, трансформували б зусилля поодиноких ентузіастів і збирали їх ініціативи в одну потугу? Чи не стала б така системна праця при підтримці ієрархії і цілої Церкви більш плідною?

Ваше Блаженство, Вас цілком справедливо не влаштовує ситуація з українським богослов’ям. Ви людина з величезним авторитетом в Україні і поза її межами. Тепер, коли Ви відійшли від активного проводу Церкви, можливо Ви б могли створити фундацію і, як її Голова, надихати молодих богословів, задавати загального спрямування їх дослідженням, відзначати молодих успішних науковців преміями та допомогою у виданні їх творів. Я переконаний, що під почесним керівництвом Вашим або Вашого наступника Блаж. Святослава така фундація могла б дуже допомогти українській богословській науці, сформувавши гарний накувоий доробок і надійний запас ресурсів. Я також певний, що багато моїх однолітків із задоволенням допоможуть Вам усіми своїми силами і талантами в такій ініціативі. Немає сумнівів, що такою спільною працею ми зможемо досягти таких результатів, що через 10-15 років сьогоднійшній Глава Церкви зможе у своєму інтерв’ю дати вже цілком іншу, набагато позитивнішу, оцінку стану українського богослов’я.

З повагою,

Тарас Тимо, магістр богослов’я,

магістр бізнес-адміністрації.