Вже двадцять років поспіль українці приходять у Бабин Яр, щоб вшанувати пам'ять «лицаря української революції», члена ОУН, поетеси Олени Теліги. Кожного разу, коли покладають квіти до Пам’ятного Хреста розмірковую про уроки Олени Теліги для сучасників.

Думаю, що у цьому році особливо актуальний найголовніший з них - ніколи не розчаровуватися. Навіть тоді, коли діло, за яке ти готовий покласти «душу і тіло» не має шансів на успіх.

Так було у вересні-лютому 1941 року, коли в окупованому німецькими військами голодному, холодному і майже вщент зруйнованому більшовиками Києві українські націоналісти, з поміж яких і Олена Теліга, «творили нове життя» - Українську самостійну соборну державу.

Їхній подвиг у цій ситуації для одних був «авантюрою», для других «абсурдом», для третіх прикладом безумства, а то й і марнославства. При цьому одні, другі й треті були майже переконані, що минуть роки і про Олену Телігу ніхто не згадає, а значить марною є її жертва.

За таких обставин, як правило, ламаються навіть ті, про яких кажуть: у нього сталевий характер. Олена Теліга не те що не «зламалася», а й не допустила у своє юне серце й краплини розчарування. Навпаки, до останнього подиху була впевнена, що все що зробила, про що написала і у що вірила є правильним і потрібним Богу і Нації.

У цьому році, з не відомих мені причин, до Бабиного Яру не прийшли священики. Натомість було чимало школярів із київської школи, яка носить її ім’я.

Усі разом читали Господню молитву «Отче наш!», щоб випросити у Бога сил, яких бракує нам сьогодні і яких ніколи не бракувало в Олени Теліги.