Олена Кулигіна http://risu.org.ua/ua/index/blog/~Olena/47387/ заторкнула дуже важливу проблему – наявні ознаки комунікаційної кризи у Церкві.

Також відчуваю цю проблему. Наприклад, цілком слушна ініціатива УГКЦ і РПЦ проти абортів http://risu.org.ua/ua/index/all_news/community/religion_and_society/47279/ чомусь не викликала у мене однозначного схвалення. І таке відчуття було також у багатьох інших людей, котрі добре розуміють злочинність вбивства ненароджених.

Хоча проблема тут не лише комунікаційна, а й концептуальна.

По-перше, вимога законодавчої заборони дещо нагадує підходи із середньовічного арсеналу церковного тоталітаризму, таке собі «примушування до праведності». Надворі вже цілком інша епоха – вільних, мислячих людей. Котрі повинні самі чинити свій вибір і відповідати за свої вчинки.

Держава відмінила смертну кару як акт покарання, яке держава сама і здійснювала. Тут все логічно. І ефект від такого кроку цілком однозначний – людей перестали вбивати.

Натомість ненароджених дітей вбиває не держава, а батьки і лікарі.

Чи призведе запровадження кримінальної відповідальності за аборти до цілковитого припинення таких вбивств? Зрозуміло, що ні – маємо приклад сусідньої Польщі. То якою є мета церковних лідерів – зробити гучну заяву, чи добитися фактичного припинення абортів? Якщо добитися припинення, то це вимагає системної, кропіткої праці, також і від представників церковних конфесій.

І тут маю друге зауваження.

Добре, що лідери католицьких конфесій намагаються вберегти життя тих, хто сам за себе постояти не здатний. Але чому всю працю і відповідальність вони покладають на державу? Адже добре знають рівень моральності та спроможності цієї держави.

А що ж самі конфесії - чи доклали всіх можливих зусиль, чи багато зробили у справі запобігання таких злочинів?

Мій духівник колись давно розповідав, як бештав свого знайомого, цілком доброго священика. Той мав сина-гінеколога, котрий робив аборти. І батько-священик оправдовував його, бо ж треба з чогось жити. Це ілюстрація так би мовити ментальності та моральності церковників на «низовому» рівні.

Чи достатньо часто ми чуємо на проповідях про гріх аборту, чи отримуємо розумну і аргументовану засторогу перед ним? Чи достатньо активно працюють священики з молоддю, чи ходять постійно в гуртожитки, школи, молодіжні колективи? Чи допомагають самі та мобілізують церковні громади для допомоги дівчатам, що завагітніли? Чи пояснюють по селах батькам, який то великий гріх зневажати і виганяти з дому рідну дитину, котра оступилася? Чи повторюють дівчатам, що як вже так сталося – краще народити і віддати в притулок? Так, це роблять деякі священики, але їх одиниці.

Якби ж то Церква вже кільканадцять років активно діяла у справі збереження зачатого життя, то сьогодні ми не мали би критично загрозливої ситуації. І держава би швидше прислухалася до вимог такої авторитетної і досвідченої інституції.

А поки-що всі наші конфесії основні зусилля продовжують скеровувати на будівництво та оздобу храмів, занедбуючи розбудову Церкви як здорової християнської спільноти. Однак позолочені, багато декоровані храми, навколо яких снують безпритульні діти, нидіють одинокі немічні старики, існують сироти, що в злиденних інтернатах зазнають сексуального насилля і наївні дівчата, сповнені відчаю від неочікуваної вагітності – ці численні храми не можуть бути благом в очах Господа. Інакші храми будувати треба – храми взаємної солідарності, допомоги, милосердя, громадської підтримки і опіки.

За кілька місяців рушить на повний хід виборча кампанія. Численні кандидати організують тисячі зустрічей у школах, ЖЕКах, на підприємствах, хапатимуть людей за руки, роздаватимуть свої листівки, переконуватимуть у своїй потрібності.       Церковним лідерам варто звернути увагу на цей досвід. Навчитися діяти активно, але не для збирання грошей чи рекламування свого приходу, а щоб нести, навіть втовкмачувати людям моральні закони Нового Заповіту.

Колись місіонери їхали у джунглі, щоб проповідувати Слово Боже. Тепер і їхати нікуди не треба – дрімучі моральні джунглі оточують наші храми звідусіль.

Звичайно, що грошові доходи зменшаться і люди скривляться, якщо їхній добренький, «солоденький» отець перетвориться на принципового місіонера. Але тоді йому припаде інша нагорода, адже Господь це напевно оцінить.

Роки підпілля були героїчними. Відправити Службу Божу, похрестити, повінчати і поховати – це був максимум того можливого, що з великим ризиком для власного життя і свободи священики могли дати людям.

Але часи змінилися. У вільній державі при свободі віросповідання Церква має набагато ширші виклики і завдання. Тим більше це стосується провідної на Галичині конфесії. Якщо не служити людям у їхніх соціальних потребах, не бути провідником у розбудові громадянського суспільства, не освоїти належного модерного рівня комунікації як із вірними, так і з невіруючими громадянами, то є ризик, що всі ці численні новозбудовані храми у скорому часі опустіють. Не приведи, Господи.