"Наш Патріархат міг би стати дуже сильним екуменічним інструментом, який міг би привести до усвідомлення єдності Церкви"

Інтерв'ю з Патріархом Любомиром (Гузаром), Главою та Отцем УГКЦ

– Ваше Блаженство, в інтерв'ю, яке Ви дали газеті “30 днів”, Ви пояснюєте причини перенесення Вашого Престол у до Києва. При цьому Ви наголошуєте, що по суті Греко-Католицьку Церкву звинувачують в тому, що вона хоче обійти прямий зв'язок між Церквою та нацією. Чи це означає, що Ваша еклезіологія більш євхаристійна, ніж територіальна чи національна?

– Канонічна територія – це древній принцип серед християн. Практично від самого початку стверджувалося, що повинен бути один єпископ на одну територію, що дуже розумно. Це по-християнськи. Однак є одна невідповідність. Не в самому принципі. Радше ми її самі створили. Адже ідея прекрасна: єпископ, що є батьком всіх християн в певному регіоні повинен займатися всіма, якою б не була їх мова, чи культура. Цей принцип виходив із реалій початкової ери християнства, коли всі люди мали одну віру. І єпископ, як добрий батько, зосереджувався на певній території. Але сьогодні ми вже не можемо застосувати цей принцип.

– Чому ?

– Тому що ми більше не творимо одну Церкву. Ми розділені між собою. Візьмімо до прикладу Німеччину. Там є католики і лютерани. Вони дуже різні. Чи це можливо, щоб один єпископ турбувався про всіх? У Східній Європі православні-католики і православні-православні більш близькі між собою, на мій погляд – у нас одна віра. Часто кажуть, що ми відрізняємося у нашій вірі. Але я не думаю, що це правда. Але візьмімо наприклад Московський Патріархат і нашу УГКЦ: ми відрізняємося, ми більше не складаємо одної Церкви. Ми дві різні Церкви. Отже у нас дві різні канонічні території. Різниці між нами настільки фундаментальні, що я не знаю жодного єпископа, який би міг опікуватися в однаковій мірі людьми, які визнають і які не визнають Папу Римського як видимий центр Вселенської Церкви. Отже застосування строгого принципу: один єпископ на одній території вже не може функціонувати.

– Якою ідеальною Ви бачите сьогоднішню ситуацію?

– Я говорю як католик і не бажаю своєї точки зору нав'язувати будь-кому іншому. Навіть, якщо я належу до православної традиції, я перебуваю водночас у євхаристійному сопричасті із Римським єпископом. Дам Вам конкретний приклад, що це причастя означає. У Львові є Кардинал Яворський, єпископ латинського обряду, я ж – єпископ східного обряду. І все ж ми можемо разом співслужити, тому що ми обоє перебуваємо у сопричасті з Римським єпископом. З моїм православним братом митрополитом Володимиром я розділяю одну і ту ж літургійну, богословську традицію, однак ми не можемо разом творити Богослужіння, тому, що ми не перебуваємо у сопричасті. Це дає розуміння, що ми вже не творимо одну Церкву. Отже застосування принципу канонічної території, в моєму розумінні, не є актуальним. В цій ситуації розділення застосовувати цей принцип просто неможливо.

– 29 листопада 2003 року Папа Римський отримав листа від Патріарха Варфоломія у відповідь на листа кардинала Каспера, який був адресований Патріарху Алексію. Кардинал Каспер оправдовує визнання Патріархату канонами, які встановлюють Патріарше право в Церкві на IV Халкедонському Соборі (451 р). Патріарх Варфоломій відкидає таке розуміння, при цьому він відноситься до Константинопольського Собору (879-880) і говорить про порушення границь традиційних Патріарших Престолів. Але Митрополит Київський, наслідником якого є Ваш Престол, свого часу підписав акт унії Риму з Константинополем на Флорентійському Соборі у 1439 році. І Ваша Церква його ніколи не відміняла, на відміну від Москви і Константинополя. Хіба не в цьому причина суперечки з Патріархом Варфоломієм, який не допускає можливості того, щоб Ваша Церква стала Патріяршою?

– Мені дуже складно зрозуміти його аргументацію. У нас були дуже тісні зв'язки з Константинопольським Патріархатом. Адже саме через цей Патріархат християнство увійшло у те, що сьогодні ми називаємо Україною. Але його аргументація мені не зовсім зрозуміла. Нема сумніву, що Патріархати впродовж історії засновувалися дуже по-різному. Класична форма полягала у тому, що Вселенський Собор признавав існування деяких Патріархатів. Так було впродовж першого тисячоліття. Вже у другому тисячолітті ситуація дуже змінилася, а сьогодні вона стала цілком іншою.

– Що маєте на увазі?

– Впродовж першого тисячоліття було встановлено багато Патріархатів Православної та Католицької Церков: у Православній Церкві – це Московський, Сербський, Румунський, Болгарський та інші. Вони не були встановлені Вселенським Собором.

– Але Церквою матір'ю.

– Церквою матір'ю, яка визнавала їх існування, але не Вселенським собором. Було бажання такий Собор скликати, однак воно не було реалізоване.

Католицькій Церкві треба взяти до уваги позицію Римського єпископа. Другий Ватиканський Собор визнав існування Патріархатів в середині Католицької Церкви, зокрема в середині східної візантійської традиції, але не виключно, оскільки існує Малабарська Церква, яка не є візантійською. Церква повинна бути встановлена. Хто може встановити Церкву? Класично – Вселенський Собор. Але чи ми повинні чекати доти, доки збереться Вселенський Собор перед тим, як буде визнаний чи заснований Патріархат? Говорячи ідеально – так. Але життя йде вперед, і ми не знаємо коли збереться наступний Ватиканський Собор. Другий Ватиканський Собор сказав: Нехай будуть встановлені Патріархати. Якщо збереться Вселенський Собор, робити це буде у його компетенції. Але, якщо він не збереться, і якщо буде потреба встановити Патріархат, нехай це зробить Папа за уповноваженням Вселенського Собору, оскільки в Католицькій Церкві він відповідальний за такого роду дії. Це не є чимось таким, що він затримав за собою як абсолютний законодавець. У Церкві він відповідальний. На думку католиків, він не керується лише своїм бажанням і лише своєю волею, але він має за собою повноваження Вселенського Собору. І ці повноваження були повторені в Кодексі канонів Східних Церков. Папа особисто у своєму недавньому апостольському повчанні єпископам також заявив: Патріархати повинні бути встановлені. Так як він дуже зацікавлений в тому, щоб робити те, що бажав і встановив Вселенський Собор. Отож, це не є просто людською примхою, як дехто думає. Ні, він діє в межах життя Церков, в якому він відіграє дуже важливу роль.

Отож, п'ять перших Патріархатів були встановлені Вселенськими Соборами. Але сьогодні є багато інших, які не були таким чином встановлені.

Треба добавити також ще один елемент. У мене складається враження, що довкола цього питання про Патріархат створюється багато шуму. Так як би це було щось виняткове. Для мене Патріархат є нормальною формою існування в візантійській та східній традиції. Мова йде просто про розвиток структури Церкви. Я не думаю, що це варта переоцінювати. Ми не добиваємося Патріархату як якогось престижу чи винагороди за наші страждання і наших мучеників. Ми розглядаємо це по-перше, як пасторальний інструмент та по-друге, як екуменічний інструмент. Оскільки ми відчуваємо, що наш Патріархат міг би стати в середині нашої Київської Церкви, нажаль розділеної, дуже сильним екуменічним інструментом, який міг би привести до усвідомлення єдності Церкви. Це не означає, що потрібно зробити все, щоб люди стали греко-католиками. Це означає, що нам всім треба пройти шлях до первинної єдности.

Ідея Патріархату для Західної Церкви також обговорювалась на Другому Ватиканському Соборі. Але я думаю, що Західна Церква ще не готова до цього. Навіть, якщо нам ніколи не треба забувати, що Римський єпископ, відомий також як Папа Римський, є і Патріархом Заходу. І цей традиційний титул до сьогодні ніколи не був відмінений.

– Якщо я правильно розумію , з вашим переходом до Києва вірні Української Православної Церкви, митрополит Володимир (Сабодан), можуть припустити, що будете вимагати повернути деякі центри православної традиції, такі як Києво-Печерська Лавра, Почаївська Лавра та інші церкви. Це лякає. Крім того, Ваша популярність велика. Ви зробили вибір на користь української мови в Літургії. Які гарантії ви можете надати Українській Православній Церкві? Які ваші критерії, щоб сказати, що така-от церква Вам не належить?

– Є деякі церкви, деякі святилища, що залишаються національними святинями і належать всій Україні. Наша позиція наступна. Хтось повинен опікуватись цими святинями. Греко-Католицька Церква в жодному випадку не вимагає Києво-Печерської чи Почаївської Лаври. Нехай Московський Патріархат піклується про ці святині. Але вони не є їхньою власністю. Вони лише є охоронцями національних святинь. Це не святині, які їм належать. Чому ми не можемо зайти туди? Чому ми не можемо поставити свічки в Печерській Лаврі? Чому нас з неї усунули? Ми не претендуємо на те, щоб вона стала нашою. Але не потрібно, щоб влада позволила Московському Патріархату приватизувати ці місця, і щоб він заявив: “Це наша власність”. Тому що це власність української нації.

– Але греко-католик сьогодні вільно може молитися в печерах Києва?

– Якщо його не впізнали, так. Але я не можу зайти і купити свічки в магазині Лаври. Мені скажуть: “Ви греко-католик?” І мені їх не продадуть.

– Поговоримо про міжнародний діалог довкола Греко-Католицької Церкви в Баламанді (1993р.) До спільної католицько-православної комісії Греко-Католицька Церква не була запрошена. З одного боку, було осуджено уніатизм, який зрозуміли як форму прозелітизму, а з другого боку, було визнано існування Греко-Католицької Церкви як Церкви. Яка Ваша позиція щодо цього рішення, яким ви бачите сьогодні майбутнє, оскільки міжнародна дискусія була перервана в Балтиморі у 2000 році?

– Якщо розуміти уніатизм класичним способом, як засіб нового установлення єдності, ми тим більше його не підтримуємо. Нас обманула ця концепція. Це не було наміром наших єпископів в кінці XVI століття. Але така була політична ситуація цієї епохи в середині Польського королівства. І таким було богословське розуміння Латинської Церкви, після Тридентійського Собору. Але це минуле. І нам не хотілося б, щоб уніатизм став шляхом нового встановлення єдности. Однак, ми є фактом і наше існування не можна відкидати. Ніхто не може нам сказати: Зникни! Патріарх Варфоломій в своєму листі Папі пише, що він повинен зробити все, щоб зменшити Греко-Католицьку Церкву. Яке він має право так говорити? Ми тут. Ми зробили цей вибір. Якщо б я жив 400 років тому, я безумовно не зробив би вибір, який був тоді зроблений. Митрополит Шептицький, мій попередник, дуже чітко сказав в 1942 році в листі до православних віруючих: “Це не шлях, до якого ми прагнемо прийти сьогодні.” Отже, він осудив шлях, яким ми не бажаємо йти сьогодні. Але ми діти минулого. Ми не відповідальні за нього, але ми є тими, ким ми є. Нам не можуть сказати: “Прийми латинський обряд!” чи “Повертаємось в православне віросповідання!” Ми хочемо бути православними, бути в цій традиції. Ми не завжди повністю були їй вірні. Я вважаю, що ми втратили щось з цієї традиції, що повинні знову відзискати. Але ми також хочемо залишитись в сопричасті з Папою Римським, наслідником апостола Петра, символом єдності. Ми надіємось, ми хочемо, щоб всі Церкви ввійшли в сопричастя. І ми вважаємо, хоч це і не є нашою особистою заслугою, що ми можемо бути добрим прикладом того, що означає бути католиком: бути в сопричасті з наслідником Петра і в жодному разі не втратити свою релігійність і свою національну ідентичність.

– Але православні стверджують, що ви були надто латинізовані в XVIII-XIX ст. Які є гарантії в XXI ст., що Ви не втратите вашу свободу?

– Це правда, що ми були латинізовані. Велика заслуга Митрополита Андрея (Шептицького) в тому, що він від початку ХХ ст. старався побороти цей процес. І я себе вважаю послідовником Митрополита Андрея. Поряд з багатьма іншими я прагну позбутися того, що нелегально увійшло у нашу духовну, богословську, літургійну, канонічну спадщину. Нам казали: ”Якщо ви хочете стати справжніми католиками, то мусите прийняти латинський обряд”. І нас всіляко спонукали до цього. Тільки митрополит Андрей (Шептицький) міг сказати: «Дорогі латинські браття, можна бути католиками, не будучи латинського обряду”. Нас атакували на двох фронтах: католицько-латинському та православно-візантійському. Ми ж сказали : «Наші дорогі браття, можна бути українцями, візантійцями і католиками! Ці елементи не суперечать одне одному». Саме це спровокувало ворожість як з латинського боку, так і з православного.

– Які на вашу думку передумови того, щоб досягти євхаристійного сопричастя між вірними, які приналежні до Православної та Католицької Церков? Чи необхідним для цього є спільне богослов'я подружжя, filioque, чистилище тощо?

– Ні. Наша позиція дуже практична. Ми вважаємо, що у нас нема з православними різниці у вірі. Такі питання як чистилище, Непорочне зачаття, чи filioque є питаннями богослов'я, а не віри. Є різні богословські трактування, але вони лише доповнюючі. В будь-якому випадку, вони не представляють іншої віри. Що стосується сопричастя, то наша позиція ось яка: якщо католик перебуває у місці, де нема католицької церкви, він вільно може йти у православну церкву і отримати там Таїнства. І навпаки, якщо православний не може знайти православного священика, ми йому не відмовляємо у таїнствах, особливо що стосується Св. Сповіді і Св. Причастя. Єдина проблема в цій позиції – скандал, до якого вона може спричинитися. Не треба вдавати, що ми не визнаємо різниць. Ти є тим, ким ти є. Але обставини складаються таким чином, що ти маєш потребу, що ти можеш мені допомогти чи тобі можуть допомогти.

Розмовляв професор Українського католицького університету Антуан Аржаковський,
(Львів, 26 січня 2004 року)