Почаївські розкольники. Як під час німецької окупації в Почаївській лаврі створили церковну структуру Московського патріархату (ч.2)

  - фото 1
Джерело фото: Фото з фондів Почаївського історико-художнього музею

Завершення. Початок тут

Звісно, згадане рішення архиєрейських зборів у Почаєві не визнав митрополит Діонісій (Валединський). Про це він писав у листі до Олексія (Громадського) від 23 жовтня 1941 р. По-перше, вважав цей архиєрей, підпорядкування Православної Церкви в Україні Російській ПЦ розглядалося як неможливе через те, що «під теперішню пору не існує правильної й на засадах канонічних організованої Церкви російської». Тут, безперечно, митрополит Варшавський мав рацію, оскільки, як уже зазначалося, Російська ПЦ в Радянському Союзі знаходилася в дезорганізованому стані, зокрема не мала свого патріарха. По-друге, вказував Діонісій (Валединський), Православна Церква в Україні, згідно з Томосом Константинопольського Патріархату від 13 листопада 1924 р., була незалежною Церквою і «перебувала в канонічному зв’язку з великою Церквою Царгородською». По-третє, говорилося далі в листі, оскільки канонічне право забороняло поширювати повноваження одного церковного об’єднання за рахунок іншого, «Московська Патріархія з її місцеблюстителем митрополитом Сергієм, підпорядковуючи собі терени нашої св[ятої] Автокефальної Церкви, поступала всупереч приписів канонічних».

Звісно, кожна сторона в цій конфліктній ситуації висувала свої «канонічні аргументи». Хоча, за великим рахунком, аргументи прихильників почаївського зібрання видаються менш переконливими. Справді, на короткий час (у кінці 1939 – першій половині 1941 рр.), як уже говорилося, Православна Церква на західноукраїнських теренах опинилася в складі дезорганізованої Російської ПЦ. Але сталося це в результаті тиску на архиєреїв. Та й приєднання це виглядало досить сумнівним з канонічної точки зору. Саме ж проголошення Автономної Православної Церкви як складової частини Російської Православної Церкви відбулося без узгодження з Московським патріархатом. Власне, останній так ніколи й не визнавав цю структуру. Більше того, його представники засудили її. Цікаво також, що учасники зборів постановили припинити поминати патріаршого місцеблюстителя Сергія (Старгородського), і лише Олексій (Громадський), як першоєрарх новоствореної церковної структури, на великому вході мав виголошувати: «Святіших православних патріархів, Блаженнішого патріаршого місцеблюстителя нашого і усяке єпископство православне…» Тобто АПЦ начебто й не зовсім визнавала свою залежність від Московського патріархату.

Почаївське зібрання архиєреїв реально започаткувало розкол серед православних на теренах Волині. Чим же керувалися Олексій (Громадський) та його прибічники, вдаючись до розкольницьких дій?

Тут, за великим рахунком, стояли особисті інтереси архиєреїв і намагання забезпечити відносно нормальне функціонування Православної Церкви в умовах німецької окупаційної влади.

По-перше, Олексій (Громадський) та його соратники не порозумілися із Діонісієм (Валединським). Хоча останній робив кроки для такого порозуміння. Хто був у цій ситуації винуватий? Як і в будь-яких конфліктах, можна говорити про те, що винуваті були дві сторони. Та все ж позиція Діонісія (Валединського) видається конструктивнішою. Зрештою, його дії видаються більш канонічними, аніж діяння учасників почаївського зібрання.

По-друге, створювана із санкції Діонісія (Валединського) Українська Автокефальна Православна Церква мала проукраїнську національну спрямованість. А це не влаштовувало учасників зібрання. І не лише через те, що ці священнослужителі були вихованцями російських духовних навчальних закладів і так чи інакше залишалися під впливом російського православ’я. Річ у тім, що учасники почаївського зібрання не могли не бачити, що ставлення німецької окупаційної влади до українського національного руху є негативним. Незадовго перед цим нацисти не дозволили бандерівцям створити Українську державу, яку ті проголосили. При цьому чимало членів Організації українських націоналістів було арештовано, кинуто в концтабори, а також страчено. У такій ситуації учасники почаївського зібрання не хотіли себе «підставляти», пов’язуючи з українським національним рухом. Натомість, прагнули знайти порозуміння з окупаційною владою й здобути її підтримку – що їм, зрештою, вдалося. Окупантам, як це, здавалося, не парадоксально, виявилося вигідно мати Автономну ПЦ в Україні – навіть попри те, що вона декларувала свою приналежність до Російської ПЦ, центр якої знаходився в Москві. Нацисти розуміли, що ніякого зв’язку автономісти з Московським патріархатом не мають. Натомість вони розколюють православних на Волині, відвертаючи їх від українського національного руху. А це було на руку для окупаційної влади. Тому вона й підтримувала автономістів – на відміну від їхніх конкурентів, автокефалістів, які мали проукраїнську спрямованість.

По-третє, схоже, немалу роль у цьому розколі відіграли й особисті амбіції Олексія (Громадського). Він претендував на церковне лідерство – і не лише на Волині чи навіть в Україні. Варто враховувати, що в серпні 1941 р. німецькі війська стрімко просувалися на схід, у той час як радянські війська зазнали низку нищівних поразок. Здавалося, мине небагато часу й німці захоплять Москву. Відповідно, німецька окупаційна влада, бажаючи контролювати релігійне життя, повинна би була зайнятися відновленням Московського патріархату. А оскільки православне духовенство на теренах Росії, а також інших «православних землях», які зазнали радянізації, було репресоване й дезорганізоване, базою для цього відновлення могла б стати саме Волинь. Тут існувало, як уже відзначалося, в рази більше православних парафій, ніж на радянських територіях. І якби німці зайняли Москву, Олексій (Громадський) цілком міг би претендувати на те, щоб зайняти місце Патріарха Московського. Принаймні про такі його амбіції ходили чутки. Це, схоже, було ще однією причиною того, чому цей єрарх не пішов на розрив із Російською ПЦ.

Що ж реально означало створення Автономної Православної Церкви в Україні?

По-перше, це була структура, не визнана ні однією Православною Церквою, у тому числі, як уже говорилося, й Московським патріархатом, котрому вона начебто підпорядковувалася. Де-факто немає ніяких підстав говорити про її канонічність – що, до речі, намагаються робити деякі автори. Посилання ж творців цієї структури на деякі правила, встановлені Російською ПЦ, в даному випадку мало що важать.

По-друге, в плані політичному це була структура колаборантська. Вона орієнтувалася на співпрацю з німецькою окупаційною владою. Своєю чергою, ця влада її використовувала.

По-третє, створення цієї структури розкололо православних на Волині та й загалом на теренах України.

По-четверте, ця структура мала проросійську спрямованість і протистояла національним змаганням українців. Щоправда, серед її кліриків було чимало людей проукраїнської орієнтації, які були за те, щоб здійснювати українізацію церковного життя. Зрештою, до таких поміркованих українофілів належав і Олексій (Громадський). Однак у середовищі автономістів були сильні проросійські тенденції – про що, зокрема, свідчила її промосковська церковна орієнтація. Тим самим АПЦ розколювала не лише православних України, а й українські національно орієнтовані сили, абсорбувавши частину проукраїнськи налаштованого духовенства в проросійську церковну структуру.

Правда, в 1942 р. були певні спроби здійснити об’єднання УАПЦ та АПЦ. 9 травня того року архиєпископ Полікарп (Сікорський), який очолював автокефалістів, листовно звернувся до митрополита Олексія (Громадського) з пропозицією об’єднання. Він писав, що такий крок «благословенний буде цілим народом, благословить його і майбутня історія народу, як крок… церковно-мудрий і патріотичний». Натомість Олексій (Громадський) відповів розлогим листом від 1 червня, декларуючи свою патріотичну позицію. Показово, що він заперечував існування специфічного московського православ’я, тому що «все церковне життя в Москві вийшло з України й насаджувалося українцями», а московська релігійність зосереджувалася в «старообрядчестві». Також він писав, що не є противником української богослужбової мови і навіть сам відправляв нею. І що є прихильником автокефалії для Української православної церкви – але автокефалії канонічної [9]. Хоча його дії далеко не завжди виглядали канонічно.

Результатом неформальних перемовин архиєреїв УАПЦ та АПЦ стало те, що спеціальна комісія на чолі з митрополитом Олександром (Іноземцевим) виробила проект «Акту поєднання» Церков, який єпископи УАПЦ Никонором (Абрамовичем) та Мстиславом (Скрипником) привезли до Почаївської лаври, де перебував Олексій (Громадський). 8 жовтня 1842 р. цей документ підписали. Після цього Олексій (Громадський) перехрестився, заплакав і сказав, що з його душі спав великий тягар. Після цього запросив архиєреїв-автокефалістів до Успенського собору лаври, де правилася вечірня. Всі ці єрархи ввійшли до вівтаря. Їм спустили ікону Почаївської Богородиці, до якої вони приложилися [10]. Отже, відбулося й молитовне єднання архиєреїв УАПЦ та АПЦ. І, здавалося, розкол у Православній Церкві України, започаткований у Почаєві, у тому ж Почаєві був і подоланий.

Можна лише гадати, що змусило Олексія (Громадського) підписати «Акт поєднання». З приводу цього висловлювалися різні думки. Очевидно, треба враховувати, що в 1942 р. ситуація змінилася в порівнянні з минулим роком. Німецька армія отримала низку поразок і її перемога виглядала все більш примарнішою. Натомість на Волині розгортався український національний рух, із яким була пов’язана УАПЦ. До того ж остання виглядала «більш канонічно», ніж АПЦ, а її підтримка серед населення зростала. Так, у 1943 р. було проведено опитування серед мешканців Почаєва щодо того, кому мають належати приміщення лаври. 78 відсотків висловилися за те, щоб половина цих приміщень перейшла прихильникам українізації – УАПЦ. Однак через протидію німецької окупаційної влади здійснити це не вдалося [11]. Проте авторитетний Дерманський монастир того року перейшов від АПЦ до УАПЦ. І хоча ці події стосувалися дещо пізнішого часу, але тенденції, що привели до цього, намітилися в 1942 р. І не зважати на них Олексій (Громадський) не міг.

На жаль, почаївський «Акт поєднання» так і не був реалізований. На це була низка причин. По-перше, проти цього «Акту…» була німецька окупаційна влада. По-друге, проросійськи налаштоване духовенство АПЦ, зокрема й деякі архиєреї, засудили його й вимагали відкликання підпису Олексія (Громадського) під цим документом. Зрештою, у листі до архиєреїв АПЦ від 15 грудня 1942 р. Олексій (Громадський) повідомив про призупинення об’єднавчого процесу до розгляду цього питання на соборі єпископів АПЦ.

А 7 травня 1943 р. Олексій (Громадський) загинув у результаті обстрілу автомобіля кременецького гебітскомісара, яким він їхав з Кременця до Луцька. Сталося це в лісі неподалік села Смига. Щодо цього вбивства існували й існують різні версії. Ймовірно, Олексія (Громадського) вбили мельниківці з боївки Максима Скорупського. Але чи було це вбивство випадковим? Чи все таки його спланували, а бойовики стали знаряддям у цій справі? На жаль, обґрунтованої відповіді на ці питання немає.

Незалежно від того, чи вбивство цього єрарха сталося випадково, чи за цією «випадковістю» стояли зацікавлені сили, воно виявилося корисним для німецької окупаційної влади. Зокрема, смерть Олексія (Громадського) поклала край небажаному для німецьких окупантів об’єднанню АПЦ й УАПЦ.

Після повернення радянської влади на українські землі духовенство АПЦ не чинило протидії й виявило готовність влитися в РПЦ. Варто відзначити, що половина архиєреїв-автономістів не емігрувало, очевидно, сподіваючись на лояльне ставлення до них радянської влади. Однак вони були репресовані органами держбезпеки за звинуваченням у співпраці з німецькими окупантами. Не довіряючи єпископам-автономістам, яких, щоправда, приймали в РПЦ через покаяння, ця церковна структура в Україні з травня 1944 р. по січень 1945 р. висвятила 16 єпископів. Також тут було заміщено 17 вільних єпископських кафедр [12]. Був створений український екзархат як структурна частина РПЦ.

Такий «лібералізм» мав на меті забезпечити лояльність українців, зокрема мешканців західноукраїнських земель. Тим паче, що передбачалося «повернення» греко-католиків до православ’я, приєднання їх до РПЦ. І все ж це не могло тривати довго. Закріпившись на українських землях, більшовики з часом почали чинити тиск на православних, закривати храми й монастирі. Не минула «чаша сія» й Почаївську лавру.

Примітки:

9. Смирнов А. Між хрестом, свастикою і червоною зіркою: українське православ’я в роки Другої світової війни. С. 182.

10. Там само. С. 299-300.

11. Там само. С. 304-305.

12. Величківський М. Сумні часи німецької окупації (1941-1944). Визвольний шлях. 1965. Кн. 7-8. С. 802.

13. Борщевич В. Автономна Православна Церква на Волині. Луцьк, 1998. С. 57.


Ця публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Історична пам'ять VS русскій мір".