Тарас ШЕВЧЕНКО: "Не дайте народові жити без віри!"

8 березня 2013, 11:45 | Аналітика | 2 |   | Код для блогу |  | 

Мирослав Маринович

І дав Бог народові опорну ноту «ля»...

Виступ перед українською громадою на Шевченківському вечорі,
Париж, катедра св. Володимира, 8.03.2013

Преосвященний Владико! Всечесніші отці!

Преподобні брати і сестри! Вельмишановні Пані та Панове!

Я дякую Господу й Владиці Борисові за цю нову нагоду побувати на ваших святкових урочистостях. У неділю ми всі помолимося за те, щоб Господь простер Свою правицю над новопосталою єпархією св. Володимира Великого в Парижі і щоб вона ще більше повнилася плодами Духа. Але ми всі також усвідомлюємо, що цього папського відзначення не сталося б, якби не ваша дотеперішня жертовна праця. Тому я відразу ж хочу скласти перед вами визнання всією спільнотою УКУ ваших здобутків і побажати вам спокійної і твердої впевненості, що Господь перебуває з тими, хто сповнює Його діла. Божого вам благословення!

Тарас ШевченкоСьогодні темою мого виступу є Тарас Шевченко, від цьогорічних уродин якого почнеться зворотний відлік часу до великої дати його 200-літнього ювілею. Відтепер із цими Тарасовими днями постійно буде пов’язаний і кожен черговий ювілей вашої єпархії. Тому моїм завданням і є поміркувати над тим, яким місточком додаткового смислу пов’язані ці дві події. Іншими словами, якими дороговказами для нас, християн, повниться поезія Тараса.

А це, своєю чергою, означає, що я говоритиму про нашого Поета передусім як про людину великої віри й високого духовного злету. Говоритиму про це не тому, щоб приглушити інші аспекти життя і творчості Шевченка. Поета не звести до якогось одного визначення: геній, пророк, християнин, борець-революціонер, націоналіст, правдолюбець. Він багатогранний і до кінця так і не розгаданий. Проте з плином часу саме Шевченко-християнин приваблює мене щораз більше. І фактично, на моєму місці зараз мав би бути Євген Сверстюк, оскільки саме він відкрив для мене релігійну основу життя і творчості нашого Поета. Саме в діалогові зі Сверстюком із його книжки «Шевченко понад часом»* я й побудував свою нинішню доповідь.

Українська культура засвідчує: доля нашого народу часто викликала біблійні асоціації, і про вражаючі паралелі з долею біблійного народу не раз писали українські діячі, як-от Михайло Костомаров, Іван Франко, Леся Українка, Митрополит Андрей Шептицький. Врешті-решт, згадаймо дивовижну колядку «Не плач, Рахиле», яка починається згадкою про відому трагедію з історії Ізраїля, а закінчується прямою паралеллю зі знищенням комуністичним Іродом цвіту українського народу: «Любов Вкраїни – вся їх провина, вся їх провина…».

Такими паралелями й самим духом біблійним сповнені також життя і творчість Тараса Шевченка. До канонізації, як каже Сверстюк, напрошується сама канва поетового життя: «Пророча місія у 30 років, шлях на Голготу в 33, тріюмфальне повернення після смерти зі словом новим, гнані й переслідувані учні…» (с. 76).

Саме  «Псалтир», як нагадує нам цей автор, був першою книгою, з якою познайомився малий Тарас: «Слова й вирази з вічної книги, яку Шевченко змалку знав напам’ять, незримо наповнюють його поетичну мову, вчать лаконічного стилю» (с. 93). Можна було втекти в бур’яни від п’яного дяка, але не можна було забути мелодику завченої в нього молитви. І про це свідчить сам Шевченко про себе, вже тринадцятилітнього:

Уже покликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу... І не знаю,
Чого маленькому мені
Тоді так приязно молилось,
Чого так весело було.
(«Мені тринадцятий минало»)

І це справді приголомшливе враження, коли читаєш «Кобзар» крізь призму «Псалтиря» і пророчих книг! Йдеться тут не лише про Шевченкові переспіви «Псалмів Давидових», а про всю його творчість! Після цього не дивно, чому Шевченко ще за життя асоціювався з Пророком біблійного зросту, а «Кобзар» його відразу ж став «українською Біблією». Це не може бути звичайним перебільшенням, адже цей висновок щоразу робить кожне нове покоління, як тільки занурюється в поетику Тарасового слова! Недарма вже Пантелеймон Куліш писав Тарасові, що українці «…чи не по “Кобзареві” уже й Богу моляться» (с. 127). Так, український народ також став «народом Книги», і ця Книга – «Кобзар».

Можна шукати й інші метафори. Прийнято вважати, що кожному народові Бог дає долю відповідно до його талантів. Щó ж дав Господь нам – народові з мелодійним словом і пісенною душею? А дав те, що найбільше й потрібне хорові для втримання належної тональності і з чого він починає будь-який свій виступ: камертон. Обдарував нас Господь тим «пристроєм», який подає всьому народові опорну ноту «ля», від якої той має відраховувати всі інші довільні тональності. Такою опорною для нас стала нота, яка бринить у Шевченковому «Кобзарі». Її навіть не треба описувати: кожен із нас, українців, чує її серцем, коли вслухається в мелодику Шевченкового вірша. Як каже Євген Сверстюк, «Шевченко до українців містично близький, як голос єства» (с. 47).

Я ніколи не приглядався до дат написання Тарасом його поезій, але, зробивши це, я переконався, що тут можна зробити феноменальні відкриття. Лише за два з чубком місяці – з 10 жовтня по 24 грудня 1845 року – Шевченко написав 13 чи не найголовніших своїх творів, і серед них такі маєстатичні, як «Великий льох», «Стоїть в селі Суботові», «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим», «Холодний Яр», «Псалми Давидові» і нарешті – «Заповіт»! Недарма Сверстюк назвав цей рік «Роком високого сонця України» (с. 91).

І зверніть увагу, якою концентрацією біблійного духа була для України ця пора! Ще не встигли висохнути чорнила під Шевченковими «Псалмами Давидовими», як у січні 1846 року в Україні було створено Кирило-Мефодіївське братство, головний ідеолог якого Микола Костомаров записує у своїй «Книзі буття українського народу»: «Україна – це  “камінь, що його відкинули будівничі, але який став каменем наріжним” [Пс. 118 (117):22]». Іще через кілька місяців членом братства стає сам Шевченко, який і без того був безсумнівним його натхненником. Згадаймо лише, що ту саму згадку про відкинутий камінь знаходимо перед тим в епіграфі до Шевченкового «Єретика». А ще один член братства, Пантелеймон Куліш, напевно в той час уже обдумував свій намір перекласти Біблію українською мовою, визнаючи надихаючий вплив Шевченка: «Для мене ж сяйво його духа було чимось надприродним» (с. 90).

Я не знаю, чи це справді якісь особливі протуберанці Сонця досягли під ту пору української землі, а чи сама вона вибухнула якоюсь невидимою аурою біблійного духа, – але в цю історичну мить остаточно сформувався духовний код новітньої української нації. І цей код вочевидь мав євангельську основу.

З того часу й повелося, що ворог міг фізично знищувати мільйони українців, але тілесна плоть народу все-таки відновлювалась, регенерувалась, бо залишалась непошкодженою інформаційна матриця його буття:

Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
Й неситий не виоре
На дні моря поле.
Не скує душі живої
І слова живого…
(«Кавказ»)

Проте справжня загроза з’явилася тоді, коли ворог поцілив у духовний код народу. Як каже Сверстюк: «Коли ворог збиває народ із його шляху, то запрягає у свою колісницю і відбирає в нього історичну пам’ять. Він не дає йому самоусвідомитись і піднятися до свого історичного покликання» (с. 88).

Спершу намагалися заборонити, приховати Шевченка, насильно витравити його ім’я з народної пам’яті. Це було страшно та руйнівно, але все ж не безнадійно, бо брутальне приневолення викликає протидію. Тут маємо справу з тою самою залежністю, як і в питанні релігійної віри. Атеїзм є страхітливою травмою для народного духу, але тут загрозу принаймні усвідомлюєш: на твоїх очах збивають хрести з церковних бань, руйнують храми, палять ікони. Цей бенкет сатани галасливий і цинічний, ніби в неронівському палаці.

Так і у випадку з заборонами Шевченка – чи в царський, чи радянський час. Негласні циркуляри про недоцільність популяризації Шевченка, про небажаність будівництва нових пам’ятників йому, про недопущення на офіційних відзначеннях Шевченківських днів співання «Заповіту», про заборону людських маніфестацій біля його пам’ятників 22 травня, в день перепоховання Шевченка в Україні. Ось чому вічно актуальними були слова Леніна, що «заборона вшанування Шевченка була таким чудовим, прекрасним, на рідкість щасливим і вдалим заходом із точки зору агітації проти уряду…» (с. 35–36).

Паралельно з цим ішла інша загроза – загроза спотворення Шевченка. Радянські «ерзаци» Поета – це «революціонер-демократ» (такий самий, як російські революціонери-демократи), «войовничий атеїст», «борець із Церквою та українським буржуазним націоналізмом». Такого «кишенькового» Шевченка легко було витягувати за кожної слушної нагоди, щоб підкріпити його авторитетом ідеологічну лінію партії. А щоб справжній Шевченко не заговорив, з видань «Кобзаря» вилучали деякі найважливіші твори, пропагували передусім російськомовні поеми Поета чи його «Дневник». Без сумніву, наслідки такого викривлення були шкідливими, але прибажанні й тут можна було зарадити, розчищаючи ідеологічні нашарування.

Нинішній же час обернувся для нас новою і, мабуть, найстрашнішою загрозою, яку знову можна порівняти з проблемами віри. В добу секуляризму Бога не заперечують, за віру в Нього не переслідують – Його просто не помічають, можуть жити без Нього. Батьки не навчають дітей страху Божого, матері не складають дитячі пальці до хреста і молитви. Й сучасна молодь блукає залами картинних галерей, втративши ключ до розуміння зображених на полотнах біблійних сюжетів, які виглядають для молоді уже чудернацькими.

Те саме відбувається і з Тарасом: його не заперечують і за нього вже не переслідують – його просто не помічають, можуть жити без нього. Батьки не читають дитині вечорами Тарасові вірші, матері не співають їм «Ой, люлі-люлі» чи «Зоре моя вечірняя». І молодь відтак втрачає ключ до пізнання народної душі: засоромившись «плаксивої» Тарасової поезії, швидко починає соромитися самого «народу-невдахи», що його, мовляв, Бог покарав чи не найгіршими рисами на глум усій Європі. Тому духовний код у народу ворог уже не мусить відбирати – той просто випаровується, поволі й непомітно.

А щó стається з хором, коли камертон стає йому непотрібним? Відомо що: на місці гармонії запановує какофонія й дисонанс.  

Тому перший і найголовніший Шевченків заклик до нас – до тих, хто поніс до кесаря те, що належало виключно Богові: «Не дайте народові жити без віри!»

Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь.
(«Неофіти», VІІ)

Але при цьому пам’ятаймо, що ми не сміємо залишити душу народну без Тарасового слова! Не ігноруймо той Господній дар, яким є Шевченків «Кобзар», і не намагаймося стати «такими, як інші модерні народи». Вслухаючись в оту опорну ноту камертона, ми будемо спроможні виконати якнайсучаснішу хорову партію. Але якщо перестанемо розрізняти її, то взагалі втратимо здатність бути хором, тобто бути єдиним і здруженим народом.

Тим із нас, кому випало добрий шмат свого життя прожити в комуністичному «задзеркаллі», ніколи не зрозуміти тієї разючої «аберації зору», завдяки якій глибоко віруючого Шевченка перетворили на войовничого атеїста. Але всі ці бздури діти ретельно заучували в школі! Воістину це був світ кривих дзеркал! В результаті ми так само губимося в шевченковій поезії, як згадана вище молодь – перед біблійними сюжетами в музеях. Ось лише кілька перших-ліпших прикладів.

Не беручи до рук «Псалтиря» й не вбираючи в свою душу його мову, звідки нам було знати, що «мотиви помсти і крови йдуть саме з поетики псалмів, чого більшість читачів не відчуває і пояснює це  “революційними мотивами” у дусі свого часу»? (с. 12) Хіба ж ми здогадувалися, що коли натрапляв Шевченко у «Псалтирі» на відчайдушний вигук: «За беззаконня їхні воздай їм; у гніві розбий народи, Боже» [Пс. 56 (55):8], в його душі відлунювало:

Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отоді я
І лани і гори —
Все покину і полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю Бога…
(«Заповіт»)

Типовий гомо совєтікус нічого не тямив про сміливу поставу біблійних пророків, яким Бог наказував докоряти навіть найбільшим можновладцям. То як ми могли відчути, що «Шевченко у своїх поемах не зводив політичних рахунків, а ставив царів наче на сповідь перед лицем Бога»? (с. 49).

Читаємо у біблійних пророків: «Єремія ж так відповів до всіх князів і до всього народу: “Господь послав мене пророкувати проти цього дому й проти цього міста всі ті слова, що ви чули. Тим то направте ваші путі й ваші вчинки, слухайте голос Господа, Бога нашого, і Господь відведе те лихо, що виповів був на вас. Щождо мене, то ось я – в руках ваших. Чиніте зо мною, що на погляд ваш добре й праве”» (Єр. 26:12–14). Так і Шевченко пророчо перестерігав:

Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І Господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? побачите,
Які будуть жни́ва!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
(«І мертвим, і живим»)

Перестерігав, ніби кажучи те саме: «Чиніте зо мною, що на погляд ваш добре й праве»! Лише засвоєна з Біблії гідна постава пророка дала змогу недавньому кріпакові кидати в очі наймогутнішим царям таку пекучу правду – воістину, як казав Панько Куліш, розжарені «угольки», що їх ледве здужаєш перекидати поміж пальцями  (54):

Це той п е р в и й, що розпинав
Нашу Україну, а  в т о р а я  доконала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися…
(«Сон»)

Або ще приклад. Непросвіщенна свідомість вбачає атеїстичне заперечення Бога у відомих словах Шевченка:

Так і треба! бо немає
Господа на небі!        
(і далі…)
Чи Бог бачить із-за хмари
Наші сльози, горе?
Може, й бачить, та помага, як і оті гори
Предковічні…
(«Сон»).

Або тільки-но згадане:

... а до того
Я не знаю Бога
(«Заповіт»)

Звідки таке богоборство в людини, яка ще хвилину тому зізнавалася: «Молюся! Господи, молюсь!/ Хвалить тебе не перестану!» («В казематі: Н. Костомарову»)? Проте кожен, хто обізнаний у пророчих книгах Біблії, впізнає ту особливу поставу Божих обранців, які повсякчас із Богом розмовляють, а часто Богові й докоряють. Вслухайтеся лише в оці біблійні цитати: «Ти ввів мене в оману, о Господи, і я дав себе ввести в оману» (Єр. 20:7) – дорікає Господові Єремія. І навіть додає: «А все ж таки позиватимусь з тобою. Чому доля безбожників щаслива, і всім віроломним добре ведеться?» (Єр. 12:1). Або ж Ісая скаржиться на Бога: «Де твоя горливість і твоя потуга, твій жаль і твоє милосердя?» (Іс. 63:15).

Утім можна згадати й сучасне розпачливе юдейське: «Де був Бог в Аушвіці?», за яким аж ніяк не стоїть зречення Бога. І чи сам Син Божий не вигукнув на хресті слова  псалмоспівця: «Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?» (Мт. 27:46), хоч це був стогін болю, а не формула зневіри в любові Отця.

І нарешті, ще один приклад. У Шевченковій містерії «Великий льох» знаходимо фразу, яка стала улюбленою в наших патріотичних творах:

І за що мене карають,
Я й сама не знаю!
Мабуть, за те, що всякому
Служила, годила…
Що цареві московському
Коня напоїла!..

Але звідки нам, «святим хрестом непросвіщенним», було здогадуватися, що у момент написання цих слів бриніли в Поетовій душі Господні докори на адресу Ізраїля: «А ти… розлігшись, блудувала на кожному узвишші, ще й під кожним деревом ряснолистим» (Єр. 2:20)? Усе це нам слід перечитати новими очима, переосмислити, увібрати в себе, бо через правильне розуміння ґенези шевченкового болю українці отримають подвійну спонуку бути відповідальним за свої вчинки – патріотичну та біблійну.

Шевченкове слово завжди ставало опорою для гнаних – і в цьому також є спорідненість із Євангелієм Господнім. Мій особистий «Кобзар» об’їздив зі мною усі тюрми, в яких мені випало бути за десять років мого ув’язнення. І можу засвідчити, що коли читаєш Шевченкове слово в зоні, «плавиться» колючий дріт, зникають віддалі й навіть час – стається якесь «коротке замикання» з душею Поета. І той невинний, кого принижують, починає усвідомлювати, яка благодать стоїть за отим начебто парадоксальним: «Блаженні переслідувані за правду…» (Мт. 5:10). 

Згадана вище відповідальність людини за власні вчинки є саме тим, чого так відчайдушно потребує Україна сьогодні. Потребують усі оті судді, що чинопоклонно штампують  кривдні вироки; державні службовці, які так мало змінилися порівняно з вималюваними Шевченком карикатурами, – потребують, зрештою, всі ті, що «правдою торгують і Господа зневажають»; всі оті «партачі життя», для яких, за висловом Олени Теліги, «є звичайною річчю, навіть просто добрим вихованням, мовчати там, де вони бачать зло, що не зачіпає безпосередньо їхнього добробуту» (с. 87). Шевченкова «закваска» може зробити диво, бо «тісто» народного спротиву – передусім спротиву духовного – може знову «зійти», а гідність – відродитись. Так було впродовж майже 200 літ, так може статись і тепер.

В готуванні цієї євангельської «закваски», яка складає основу «закваски» Шевченкової, – і полягає, на мою думку, завдання усіх єпархій нашої Церкви – ні, всіх наших українських Церков! Тут не має значення, діаспорна вона чи «материкова», велика чи мала. Хіба євангельської розчини мусить бути багато? Чи не став один-єдиний Шевченко тією «закваскою», яка преобразила всю Україну?

При цьому я не хочу анахронічно вселяти у вас надію, що можна відродити масове вшанування Шевченка в тих давніх, тепер уже напівархаїчних формах. У час, коли занепадають великі інституції та світоглядні системи, важливим знову стає невелике, але гостре «вістря», яке здатне буде пробити товщу новітнього «асфальту». І для цього не потрібні будуть скарби земні і золото Полуботка – адже, за Шевченком, слава України

Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово. 
(«До Основ’яненка»)

Тому головні ресурси, які потрібні для виконання цієї місії, – це злет духа, вірного Божому словові; діяльна любов, вірна духовному «кодові» своїй землі, і Боже благословення.

Саме ці елементи і є у вашому єпархіяльному гербі, концепцію якого розробив Владика Борис. У ньому зібрані всі три символи:

(1) знак Володимирового тризуба як символ вашої готовності виконати Шевченковий заповіт любові до рідного народу:

Любітеся, брати мої,
Украйну любіте
І за неї, безталанну,
Господа моліте
(«В казематі»)

(2) постаті давньокиївських «страстотерпців» Бориса і Гліба як символи мучеництва, що є чи не найбільшим джерелом високого духа й чи не найдобірнішим «насінням Церкви»; і при цьому важливо переконатися, що ми таки добачаємо в Шевченковій поезії оті борисо-глібські мотиви:

Помолюся Господеві
Серцем одиноким
І на злих моїх погля
ну
Незлим моїм оком («Псалми Давидові», 53)
О Нероне!
Нероне лютий! Божий суд,
Правдивий, наглий, серед шляху
Тебе осудить. Припливуть
І прилетять зо всього світа
Святії мученики. Діти
Святої волі. Круг одра
Круг смертного твого предстануть
В кайданах. І... тебе простять.
Вони брати і християни…
(«Неофіти», V)

І нарешті, (3) третій елемент – напис euchаristo – подяка Господові за Його опіку та благословення:

Якби не Бог поміг мені,
То душа б живая
Во тьмі ада потонула,
Проклялась на світі.
Ти, Господи, помагаєш
По землі ходити.
Ти радуєш мою душу
І серце врачуєш;
І пребудет твоя воля,
І твій труд не всує. 
(«Псалми Давидові», 93)

Сьогодні знову важливими стають пророки, що здатні розпізнати голос Божий у какофонії скреготливих дисонансів епохи, а в Божих словах – угледіти образ епохи майбутньої. І я переконаний, що слово навітніх пророків буде суголосним – не суперечним! – отій опорній ноті Шевченкового камертона. Бо такою вже є закономірність цього світу: як тільки Святий Дух черговий раз «очистить усе від усякої скверни», всі чисті серцем відчують свою духовну спорідненість.


* Євген Сверстюк. Шевченко понад часом: Есеї / упоряд. Олексій Сінченко. Луцьк – Київ: ВМА «Терен», ТОВ «Видавничий дім  “Києво-Могилянська академія”», 2011, 277 с. Далі всі посилання на конкретні сторінки цього видання подано в дужках.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
2коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Православний Грекокатолік :) | 12 березня 2016, 13:36
    Коментувати коментар

    Я признав! Не лінуйтеся прочитати те, що варте уваги

  • vovapblu@ | 16 квітня 2014, 13:25
    Коментувати коментар

    Дуже цікава стаття. І справді - як мало ми знаємо і досліджуємо нашого великого пророка і генія Шевченка. Навколо одні шоу, сенсації, пропаганда - зомбування мас. А потрібно - духовне і культурне відродження. Духовне - це коли церкви України (не важливо якого підпорядкування) ставлять на першому місці не золочення куполів і перетворення храмів на коштовні музейні галереї, а просвітницьку роботу з людьми - відкриття недільних шкіл і не тільки дитячих. Вирісши в християнській сім*ї, змалку відвідуючи храм все одно не розумів багато елементарних речей. На літургійних проповідях увага приділялась лише події свята та зрідка загальним чеснотам. Недільні школи проводились при середній школі лише на початку 90-х і то стихійно та більше формально, як додаткові уроки. Незадовго навіть такі недолугі заняття припинилися. І не поновлюються досі, хоча на території мого рідного 2-х тисячного західноукраїнського містечка три! парафіяльні церкви. Мої знайомі з інших куточків України почувши такі речі з широко розплющеними очима перепитували: Як то немає недільної школи? А це - правда - гірка, але правда! Таке відношення церковних представниів до простих неосвідчених мирян дуже нагадує мені відношення майстра до ученика, який прийшов до цього майстра щоб навчитися його ремеслу. А майстер йому каже: Хочеш навчитися - вчися сам, бо мене ніхто не вчив. Але ж Христос не робив так - Він навчав! А що робить більшість священників - надає ритуальні послуги! Доки так триватиме ми не збудуємо справжньої держави, бо не маємо справжньої церкви - церкви, що підняла б духовність. Потріні люди серед священників та мирян, які почуть змінювати розгалужену "мережу відділень з надання релігійних послуг і прощення гріхів за окрему плату" - в правдиву церкву Христову!

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

  • 12 липня 2016, 21:27 | Коментарі | 

    Бажання автономної митрополії для УАПЦ є суперечливим – професор Саган

    Матеріали Архиєрейського Собору Української Автокефальної Православної Церкви створюють враження, що владики зневірились у своєму автокефальному статусі й намагаються вирішити питання церковного майбутнього через автономію у складі іншої Церкви, або ж навіть перетворення у пересічну митрополію. Професор Олександр Саган у коментарі для РІСУ пояснив деякі подробиці та аспекти цього документу.

  • 8 липня 2016, 14:00 | Інтерв'ю | view photo | 

    Процес живого діалогу: Інститут релігійної свободи відзначає 15-річчя

    З нагоди цього ювілею РІСУ поспілкувалась з керівниками ІРС, а саме – головою Правління громадської організації Інститут релігійної свободи Олександром ЗАЙЦЕМ та виконавчим директором ІРС Максимом ВАСІНИМ.

Останні коментарі

  • Игил | 27 липня 2016, 19:30

    А ти Муцько дивися порошенковськими окулярами а не кисельовськими! Або можеш ще Яценюковські дістати з кулею в лобі!

  • Ігор Мицько | 27 липня 2016, 17:59

    Мульйон, якщо дивитись кісєльовськими окулярами.

  • Ігор Мицько | 27 липня 2016, 17:57

    Іконографія - це наука про зображення, а не ікони

  • Михаил | 27 липня 2016, 17:43

    Фальшивый патриарх со своей фальшивой церковью может только разъединять и раскалывать, сеять злобу и ненависть.

  • Игил | 27 липня 2016, 16:07

    Всіх вірних вітаю із завершенням Хрестного Ходу! ВІТАЮ!!!

Популярні статті місяця