Омосковлення Почаївської лаври

Зокрема, вже в 1793 р. Переяславському та Бориспільському єпископу Віктору Садковському призначили на той час значну грошову дотацію (20 тисяч рублів щорічно) для здійснення переходу греко-католиків на православ’я. Також йому на допомогу надавалися й військові гарнізони. 26 травня 1794 р. цей єпископ у Слуцьку видав послання, в якому закликав українців та білорусів повернутися до «царської віри й церкви». Задля такого повернення були призначені чотири вікарні православні єпископи у Полоцьку, Мінську, Луцьку та Могилеві. Натомість здійснювалися кроки з ліквідації структурних інституцій унійної Церкви. Так, 6 вересня 1795 р. ліквідували унійну Київську митрополію та її чотири єпархії, лишивши лише одну єпархію – Полоцьку. Відповідно, єпископів було прогнано з ліквідованих єпархій, а церковне майно конфісковане [1].

Якби не кончина імператриці Катерини ІІ й прихід на престол Павла І в 1796 р., цілком могло статися, що в скорому часі унійна Церква на теренах Російської імперії могла б припинити своє існування. Однак наступники цієї імператриці, Павло І й Олександр І, загалом проводили відносно терпиму політику щодо греко-католиків. Й процес ліквідації унійної Церкви тимчасово призупинився. Хоча певні обмеження щодо її діяльності спостерігалися й у період панування цих монархів.

Інша ситуація склалася за часів правління Миколи І, який вступив на престол у 1825 р. Укінці 1827 р. Йосиф Семашко запропонував цареві проект ліквідації унії в імперії. Цей проект був прийнятий і почав реалізовуватися. У цьому проекті на першому місці стояла ліквідація унійних василіанських монастирів. Після того, як їхня кількість буде скорочена, а вплив зменшиться, передбачалося загалом приступити до ліквідації унійної Церкви. Одним із таких небажаних монастирів була Почаївська лавра, яка на той час продовжувала користуватися чималим впливом.

Приводом для її закриття стало польське Листопадове повстання 1830-1831 рр. Почаївських василіан звинуватили в тому, що вони підтримували повстанців. Справді, ці звинувачення не були безпідставними. Навесні 1831 р. на теренах Південної Волині знаходилися повстанські війська під командуванням Юзефа Дверницького. До них долучилися деякі монастирські селяни-кріпаки й навіть окремі новики й ченці [2]. Монастир також надавав повстанцям матеріальну допомогу.

Закономірно, після розгрому повстання почалися репресії проти почаївських василіан. Архимандрита Івана Скивського та деяких інших ченців арештували й утримували у в’язницях у Києві та в інших містах Російської імперії [3].

9 жовтня 1831 р. до Почаєва прибула комісія в супроводі військових, яка мала передати чернечу обитель православним. Ті монахи, які там ще лишалися, виявили свою незгоду. Та їх не особливо питали. Монастир влада захопила силою, забравши його чимале майно.

Почався новий період у житті обителі. Дехто ладний трактувати те, що російська влада забрала Почаївську лавру і зробила її православною, як вияв історичної справедливості. Мовляв, монастир же з самого початку був православним, а потім опинився в руках уніатів. Тепер обитель начебто повернувся до свого початкового стану.

Насправді, це не зовсім так. Монастир виник і формувався в лоні українських православних традицій. І довгий час входив до Київської митрополії, землі якої вважалися канонічною територією Константинопольського патріархату. Після того, як митрополія опинилася під владою Московського патріархату, тут почали насаджуватися московські (російські) традиції. Особливо це стало відчутним у другій половині XVIII ст. Однак, як уже говорилося, в той час Почаївська лавра входила до унійної Церкви. Ця Церква, попри певну латинізацію, все ж зберігала давні релігійні традиції.

Тепер же, коли Почаївську лавру прилучили до РПЦ, тут почали насаджувати російські порядки. Своєрідним опікуном цієї обителі стала Олександро-Невська лавра. У Почаєві почали заводитися ті порядки, які існували в цьому столичному монастирі [4].

Волинські архиєреї часів Російської імперії, під опікою яких знаходилася Почаївська лавра, переважно були етнічними росіянами. Наприклад, такими були єпископи, які проживали в лаврі, Амвросій Морєв (1831-1832), Інокентій Сільнокрінов (1832-1840) й Ніканор Клементьєвский (1840-1848). Царські чиновники, очевидно, вважали, що довірити контроль за такою важливою для них обителлю не можна навіть русифікованим українцям, а лише «чистим» росіянам. Звісно, в Почаївській лаврі поселили ченців, привезених або з Росії, або з московізованих теренів Східної України.

У 1874-1875 рр. був розмальований лаврський Успенський собор у російському православному дусі. Здійснював ці роботи росіянин Михайло Васільєв, який навчався в Московському училищі живопису й імператорській Академії художеств. Звісно, розпис собору здійснювався при прискіпливому контролі духовенства, зокрема тодішнього волинського архіиєрея [5].

Показово, що високопоставлені особи Російської імперії робили щедрі пожертви на Почаївську лавру. Побували тут царі Микола І (1842 р.) та Олександр ІІ (1859 р.), які дали обителі багаті дарунки. Постійним жертводавцем лаври стала графиня Антоніна Блудова, батько якої був впливовим імперським чиновником (у різні роки займав становища міністра внутрішніх справ, юстиції, голови державної ради та ради міністрів). Сама ж Антоніна Блудова отримала значні земельні володіння на теренах південної Волині й жила в цих краях. При цьому вона зі зневагою ставилася до місцевого люду, публічно говорила про «вищість» росіян над українцями-волинянами й, зрозуміло, всіляко насаджувала на Волині «російський дух». Найбільш щедрі пожертви на монастир зробила фрейліна царського двору, графиня Анна Орлова-Чесменська. 1842 р. вона подарувала лаврі мистецьку срібну труну (раку) для мощів преподобного Йова вагою 147 фунтів, срібні лампади вагою 4 фунти, а в 1850 р. – срібний, густо позолочений кивот, що вартував близько семи з половиною тисяч карбованців. Після своєї смерті графиня заповідала на монастир 30 тисяч карбованців. На той час це була велетенська сума. Були також й інші високопоставлені й заможні особи, що жертвували на Почаївську обитель [6].

На початку ХХ ст. архітектурний комплекс Почаївської лаври спробували суттєво доповнити в російському стилі. У 1902 р. Волинським єпископом та архимандритом Почаївської лаври став етнічний росіянин, відвертий шовініст та противник українського руху Антоній Храповицький. Останній виявляв крайнє незадоволення архітектурою Успенського собору, навіть прилюдно кричав: «Не буду служити в католицькому храмі», «Не можу службу правити лицем на захід» й т. ін. Він почав виношувати ідею будівництва на території лаври храму, який би був за архітектурою «російсько православним».

У 1906-1912 рр. на місці колишнього палацу графа Миколи Потоцького був споруджений Троїцький собор. На нього були затрачені величезні на той час кошти – близько чверті мільйона карбованців. Архітектором храму став Олексій Щусєв, що став відомий як будівничий церков у т. зв. «неоросійському стилі» [7]. Цей храм став копією Троїцького собору Сергіївської лаври, що під Москвою. Згаданий храм помітно дисгармоніював з іншими будівлями Почаївської лаври. До речі, якщо говорити про архітектора цієї проблемної будови на території Почаївської лаври, то варто пригадати, що Олексій Щусєв не лише працював у «неоросійської стилі», а й став одним із провідних радянських архітекторів. Саме за його проектом споруджений мавзолей Володимира Леніна.

У православний період за часів Російської імперії в Почаївському монастирі продовжувала працювати друкарня. Звісно, вона друкувала різноманітну релігійну літературу. Помітну частину цих видань становили такі, які мали на меті насадити російське православ’я на волинських теренах. До них, зокрема, варто віднести, зокрема, дослідження з історії Почаївської лаври архимандрита Амвросія та протоєрея Андрія Хойнацького, в яких чітко простежувалася думка про російську православність монастиря.

У Почаївській монастирській друкарні з 1867 по 1907 роки включно видавався офіціоз «Волинскіє єпархіальния вєдомості». Виходив цей журнал спочатку двічі, а потім тричі на місяць. Складався з двох частин – офіційної та неофіційної. У офіційній друкувалися різноманітні розпорядження, іншого роду офіційна інформація. У неофіційній – різного роду релігійно-повчальна лектура, а також церковно-краєзнавчі матеріали. Ще одним періодичним виданням цієї друкарні став «Почаєвскій лісток». Заснований він був у 1887 р. й виходив щотижня до Першої світової війни. Друкувалися там матеріали релігійно-повчального характеру. На початку ХХ ст. Почаївська лавра стала одним із осередків чорносотенного руху. Деякі її ченці вступили до чорносотенного «Союзу русского народа». Тоді «Почаєвскій лісток», фактично, перетворився в орган чорносотенців. Там була надрукована програма «Союзу русского народа», а також друкувалися матеріали в дусі цієї політичної організації.

Можемо констатувати, що старання російської імперської влади й російських православних єрархів не пройшли даремно. Їм вдалося перетворити Почаївську лавру в потужний осередок омосковлення й російської православізації на теренах Волині.

Примітки:

1. Нарис історії Василіанського чину святого Йосафата. Рим, 1992. С. 251-252
2. Огієнко І. Свята Почаївська лавра. Київ, 2004. С. 250.
3. Нарис історії Василіанського чину святого Йосафата. С. 277.
4. Хойнацкий А. Почаевская Успенская Лавра. Историческое описание. Почаев, 1897. С. 151.
5. Амвросий. Сказание о Почаевской Успенской Лавре. Почаев, 1878. С. 275-276.
6. Огієнко І. Свята Почаївська Лавра. С. 280-285.
7. Там само. С. 289-292.

Ця публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Історична пам'ять VS русскій мір".