В сучасній росії він надзвичайно популярний як "захисник православ’я" і "небесний покровитель російського війська"... Так, тієї самої "другої армії світу", яка нині вбиває українців у загарбницькій війні росії проти України. І нинішні російські вбивці далеко не відійшли від свого "небесного покровителя".
***
Князь Олександр Ярославович був прагматичним і жорстоким політиком монгольської доби на Русі. Він активно обстоював інтереси Орди: сприяв розширенню влади монголів на руських землях та виплаті данини у Новгороді та Пскові, тобто у тих князівствах, до яких монголи не дійшли.

Його батько Ярослав Всеволодович став першим з руських князів, кому Батий вручив ярлик на княжіння. Він загинув від рук монголів в столиці Орди Каракорумі, куди поїхав для узаконення своєї влади, як того вимагали тодішні монгольські звичаї.

Після смерті князя право на володіння Руссю унаслідували два його сини – старший Андрій, який отримав ярлик на володіння Володимиром, і молодший Олександр, якому дістались Київ і Новгород. Таким чином, у 1240 році Русь офіційно увійшла в улус Джучі, яким правив Батий. Військово-політичний центр його володінь знаходився у м. Сарай на р. Волзі. В особі синів Ярослава Всеволодовича Батий мав своїх вірних сателітів на Русі.

Орда не розташовувала своєї адміністрації в руських містах. Її величезну територію було практично неможливо контролювати. Князі в обмін на ярлики і покровительство ханів самі збирали данину зі своїх підданців і привозили у м. Сарай. Орда радо допомагала тому або іншому руському князю в боротьбі за владу проти іншого князя, а ті щедро розраховувались за ці послуги, даючи монголам можливість грабувати та поневолювати місцеве населення.

Олександр Ярославович спочатку мав своїм осідком Новгород. Згідно з повідомленням Першого Новгородського літопису, князь періодично влаштовував публічні катування тих жителів міста, які не хотіли платити данини монгольським "численикам". З Новгорода він ходив походами на Псков.

Псков був під протекторатом католицького ордену Мечоносців. Там сиділи два фогти, представники ордену, яких туди запрошували місцеві жителі, переважно ести та фіни, для захисту їхніх земель від Новгорода.

Руські князі під час набігів на їхні землі забирали у населення практично все, на що натрапляли, та поневолювали бранців, яких потім продавали монгольським "численикам". Отже, благородний оборонець руських земель князь Олександр Ярославович "звільнив" Псков від майна, великої частини мирних жителів, яких він продав у рабство та від його ж захисників, число яких, згідно з Новгородським літописом, становило лише два лицарі-католики і 30 місцевих найманців-язичників.
***
У 1252 році князь Олександр вирішив розширити свої володіння. На той час Київ, знищений Андрієм Боголюбським у 1169 та добитий монголами у 1240 роках, був лиш формальною столицею Русі. Реальним центром руських земель вважався Володимир. "Столиця" Русі в монгольський період знаходилася там, де сидів відповідальний за збір данини князь. Він мав найбільшу владу.

У 1252 році Олександр Невський пожалівся сину Батия Сартаку на свого старшого брата, князя володимирського Андрія – ніби той не виконує своїх зобов’язань перед ханом щодо збору данини. Олександр в подяку за таке ревне служіння інтересам Орди отримав ярлик з правом на першість влади і княжіння у Володимирі.

Сартак послав свого полководця Неврюя разом з Олександром у Володимир. В результаті цього походу володимирську землю було "звільнено" - спустошено, місто пограбовано, безліч людей забрано в полон, а рідний брат Олександра князь Андрій втік до "безбожних латинян" в "єретичну" Швецію у пошуках порятунку від православних християн. В літописах ця трагічна подія згадується як "Неврюєва рать". Дещо пізніше таким же способом виборола свою першість у Твері Москва.
***
Руські князі зобов’язані були брати участь у монгольських війнах. Можливо, для звичайного люду то й була біда, бо потрібно було виконувати військову повинність і споряджати воїнів. Проте князі отримували від цього вигоду, адже частину данини вони привласнювали, а також ділили між собою награбоване в походах монгольських ханів на чужі землі.

Природною перепоною для монголів на шляху «до останнього моря» був католицький Захід. Волею політичних обставин православна Русь об’єдналася із язичниками-монголами в боротьбі з католиками-християнами на чолі з князем Олександром. Церква проповідувала покору монголам, які плюндрували Русь, і ворожнечу до "слуг антихриста" латинян, які жили своїм життям далеко від Русі.

Ця монгольська пропаганда, рупором якої мимоволі стала Руська Церква, чітко прослідковується в Житії благовірного князя Олександра. Для ілюстрації вірності благовірного князя ідеалам православ’я в Житії описується "битва" на Неві з шведами і Льодове побоїще з німецьким орденом Мечоносців. В тексті навіть з’являються Борис і Гліб. Вони являються у видінні Олександру, аби допомогти «брату» у боротьбі з «ворогами православ’я».

Згідно з Першим Новгородським літописом – єдиним документом, в якому згадується ця сутичка, – у Невській "битві" загинуло аж 20 руських воїнів. Число знищених Олександром шведів замовчується. Це була одна з численних прикордонних сутичок за торгові шляхи на Неві, яка не згадується в жодному шведському літописі.

Вражає відвертий політичний прагматизм тексту Житія. Адже стався цей локальний прикордонний конфлікт у 1240-му році – у той самий час, коли орди Батия спопелили Київ і плюндрували Русь!

Як можна було за цією по суті «вуличною бійкою» не побачити страшної трагедії, яка розігралася на Русі у той самий рік? Не почути про десятки тисяч вбитих і поневолених Ордою на Русі людей? Як сумління автора дозволило не помітити глобальної катастрофи знищення Ордою Русі, що відкинуло її культурний та економічний розвиток як мінімум на століття назад і ще й донині дається взнаки?

Варто згадати хоча б "Слово" сучасника князя Олександра, єпископа Серапіона Володимирського, яке він говорив про вірних союзників Олександра Невського монголів: «Мы же единако не покаяхомся, дондеже не прииде на ны язык немилостивь, попустившу Богу и землю нашу пусту сотворша, и грады наши пленивша, и церкви разоривша, отца и братию нашу избивша, матери наши и сестры в поругании быша…».

В той самий час як монголи тисячами забирають руських людей у рабство князь Олександр "бореться за православ'я на Чудському озері. Житіє, яке описує льодове побоїще, - то суцільна пропаганда "православного героїзму".

Перший Новгородський літопис в інших фарбах описує цю подію. Зокрема в ньому йдеться, про те, що князь Олександр пустив загони новгородців під командуванням Домаша та Кребета «в зажития» у землі, що належали Дорпатському католицькому єпископу. Ці землі охоронялися німецькими лицарями з ордену Мечоносців.

Що означає вислів "в зажития"? Годувати цілу зиму своїх вояків було дуже дорого. Князі відпускали їх "квартируватися" у місцевого населення. Можна лище уявити, як ці вояки добували собі харч! Хоча українці це бачили на власні очі в Бучі, Маріуполі...

Підданці Олександра, як говорить літопис, "быша в разгоне". А це означає, що вони надто захопилися грабунком. Їх намагалися зупинити німецькі лицарі та місцеве ополчення "чудь". Між ними відбулася сутичка, в результаті якої, як повідомляє автор вже німецької Римованої хроніки, загинуло 20 братів-лицарів та 6 взято в полон. Для ордену це була доволі відчутна втрата, адже його чисельність на той час не перевищувала 100 осіб.
***
Під іменем "Невський князь" Олександр згадується у писемних пам’ятках аж з XVI ст., коли його канонізували як загальноруського святого у межах Московського царства на Стоглавому соборі в Москві. І не дивно, адже між Москвою і Литвою точилася тоді боротьба за вихід до Балтійського моря. От він і став "небесним покровителем" загарбників, які поневолювали країни Балтії.

Завершив цю боротьбу за Балтію та затвердив вже загальноімперське шанування святого князя Петро І. Він обрав місцем для побудови нової столиці Росії – Санкт-Петербургу – саме той берег Неви, на якому, "згідно передання" було здійснено шведський десант і відбулася його сутичка з князем Олександром.

В 1724 році "мощі" Олександра Невського урочисто перенесли з Володимира-на-Клязьмі до Санкт-Петербургу і заховані "під судом" так що народ їх й донині не може розгледіти - є вони чи їх нема?

Завдання виходу Росії в Балтику виявилося тісно пов’язаним із пам’яттю про Олександра Невського. Не випадково саме Петро І встановив 30 серпня за старим стилем (12 вересня за новим) днем його церковного шанування. Цього числа було укладено Нештатський мирний договір зі шведами, згідно з яким до Російської імперії входили Естляндія (Естонія), Ліфляндія (Литва) та частина Карелії. Тепер Російська імперія ставала могутньою морською державою.
***
Образ Олександра Невського для більшості радянських громадян відомий завдяки Сталіну. У 1939 році за його сприяння талановитий радянський кінорежисер Ейзенштейн зняв фільм «Олександр Невський».

Тут бере свій початок нова радянська міфологія війни. СРСР виник новий міф про Велику Вітчизняну війну, яка розпочалася 22 червня 1941 року, через два роки після початку спільної німецько-радянської окупації Європи.

Сталін ініціював швидке відродження вітчизняної дореволюційної історії. Тепер було не тільки дозволено, але й широко пропаговано показ фільму «Олександр Невський». З'явилися державні нагороди св. Олександра Невського, царських генералів-героїв Суворова та Кутузова, Дмитра Донського, адмірала Ушакова... Була частково відроджена Церква з метою популяризації цієї старої імперської російської ідеології заради збільшення довіри народу до радянської влади.
***
Князя Олександра Невського в Росії вважають небесним покровителем захисників Вітчизни.
Князь Олександр не загинув на полі брані, захищаючи своїх ближніх. Історичні дані свідчать про те, що він постійно вів завойовницькі війни.
Твереза оцінка його життя та вчинків відповідно до Євангелія говорить про те, що ця людина була не тільки далека від святості, але ще й потребувала подвигу каяття.

Однак життя своє він закінчив не в монастирі, як, наприклад, князь Острозький Федір, що після численних війн пішов спокутувати свої гріховні вчинки до Києво-Печерської лаври. Олександр Невський помер випадково в містечку Городець на Волзі по дорозі з Орди, куди прямував за черговим ярликом для поширення своєї влади на Русі.

Його Житіє мимовільно наштовхує на думку – невже заради вірності «ідеалам православ’я» обов’язково вбивати людей, бо вони єретики? Грабувати ближніх, бо вони не православні? Принижувати рідних, бо вони ходять до іншої церкви? Невже людяність єретична? Невже не можливо жити звичайним життям свято? Невже відверте зло і аморальність можуть бути виправдані «стоянням за віру»? Невже російське православ’я має саме таке обличчя?

У 2014 році росіяни напали на Україну з благословіння рпц. Коли російська церква шанує політичних злочинців, як святих, то чого дивуватися звичайним росіянам, які йдуть грабувати чужі землі і вбивати невинних людей із вірою, що вони роблять "святу справу".