Неврегульований статус УПЦ може призвести до промосковського реваншу, — о. Сергій Прокопчук

Про те, що відбувається в УПЦ МП, бачення майбутнього клиру, який не погоджується з політикою свого керівництва, про діалог з ПЦУ та роль Вселенської патріархії у цьому, — ми говоримо з о. Сергієм Прокопчуком, настоятелем Свято-Миколаївської парафії с. Стара Рафалівка Сарненської єпархії. Його дехто вважає бунтівником, а він себе вважає людиною, яка шукає діалогу.

— Отче Сергію, якщо би Ви зараз мали заповнити якусь анкету і себе представити, щоби Ви там написали про себе?

— Я православний християнин, українець. Основним своїм призванням вважаю — служіння Богу і людям, проповідь Слова Божого, докладання зусиль для розбудови своєї країни України.

Саме для цього я навчався в духовній семінарії та академії, закінчив філософський факультет Острозької Академії. Маю 18 років педагогічного стажу, викладав у школах Основи християнської етики, Захист вітчизни, гурток Релігійне краєзнавство. Полюбляю історію, є автором низки досліджень з краєзнавства.

Вже 20-ий рік звершую священницьке служіння на рідному Поліссі.

— Ви один з учасників написання заяв-звернень духовенства УПЦ до керівництва УПЦ. Їх було кілька. Назовні було мало відомо про реакцію керівництва Церкви, хіба про окремі випадки засудження єпископами тих, хто їх підписав. Яка доля цих звернень, яка була реакція?

— Початок війни Росії проти України в 2014 році для кожного українця підняло низку важливих питань: Хто ми є? Яке майбутнє ми для себе бачимо? Що кожному з нас варто зробити, щоб майбутнє нашої країни відповідало нашому баченню? Подібні питання постали і в площині релігійного життя. Особливо актуальними вони стали з початком повномасштабного вторгнення російських окупаційних військ. Не останню роль в цій агресії зіграла РПЦ.

З перших днів агресії велика кількість духовенства УПЦ офіційно, з амвонів храмів та через письмові заяви, висловила обурення і осуд дій Росії та РПЦ. Активізувався рух до повного відокремлення УПЦ від Москви та засудження дій патр. Кирила.

Здавалося було очевидним, що віднині нічого спільного у православних українців не могло бути з кривавим Кирилом. Але одне діло бажання людей, а інше — реалії церковно-бюрократичної системи, підсиленої деструктивними діями прямих лобістів Росії в УПЦ. Саме тому духовенство і віряни на адресу різних керівних органів надіслали велику кількість листів, заяв, пропозицій і навіть вимог. Всі вони були направлені на те, щоб вивести вирішення нагальних питань духовного життя з замкнутого кола церковно-бюрократичної машини. Через те, що ці звернення були не анонімні, а мали відкритий список їх підписантів, на останніх почався тиск і погрози зі сторони саме промосковської верхівки УПЦ. Це продовжується і до цього дня...

Вважається, що собор у Феофанії своїми рішеннями мав дати відповіді на основні запитання церковної спільноти УПЦ. Але по факту він породив ще більше запитань і занепокоєнь. На них відповіді ми не отримали і донині. Всі листи, заяви, прохання керівництвом УПЦ ігноруються, не зважаючи на те, що їх підписантами є сотні священиків і навіть архиєреї. Хоча, ми розуміємо, що мовчання — це теж відповідь. Але чи може така "відповідь" задовільнити запит єпископату, духовенства та вірян УПЦ на внутрішній та зовнішній діалог? Питання риторичне....

— У результаті немалої кількості тих заяв, їх авторів і тих, хто підписав, стали називати “Рух підписантів”. Опоненти почали порівнювати ваш рух з обновленством в РПЦ 100 років тому. А як ви самі себе називаєте? Скільки вас і чого ви прагнете?

— Порівняння Руху підписантів з обновленцями — це свідома маніпуляція тих сил, котрі бажають дискредитувати проукраїнське духовенство в УПЦ і заставити його мовчати та не заважати їм робити свою злу справу — руйнування української держави та київського православ’я, коріння якого сягає часів Київської Русі.

Кожен бажаючий, ознайомившись ближче з іменами священиків з Руху підписантів, побачить, що це відомі і авторитетні не лише в УПЦ, але і у всьому православному світі священики: волонтери, проповідники, місіонери, благочинні, настоятелі, викладачі, працівники митрополії та єпархіальних відділів. І це лише ті, хто не побоявся і відкрито висловив свою позицію. А скільки тих, хто з певних причин залишається в тіні, але підтримує і активно допомагає Руху підписантів. Серед них немало й архиєреїв.

Дивним виглядає ситуація, коли сьогодні когось з підписантів сварять і засуджують, а на наступний день, вказуючи на позитивні справи тих же людей, публічно, на камери заявляють: “Ось подивіться на наше проукраїнське духовенство! Ми ж українська церква!”

— Переважно під вашими зверненнями підписувалося від 300 до 600-700 осіб. Яка була найбільша цифра тих, хто підтримав, і що саме? Але на тлі декількох тисяч клиру УПЦ це ніби і не так багато. Але Ви кажете, що є ще ті, що підтримують, але в силу різних причин не хочуть “світитися”. А як загалом ставлення від колег по сану до ваших ініціатив? Чи є якісь регіональні особливості, що десь підтримують більше, а десь практично ні? І що на це впливає?

— Щодо кількості підписантів… Одного разу мені таке запитання задав один священик з ПЦУ. А я його запитав: “Якби ваш синод чи архиєрей “витворяв чудеса”, а ви опублікували критичну оцінку їх діям, або озвучили незручні запитання, як ви думаєте скільки священиків насмілились вас підтримати?” Або якби член якоїсь політичної партії пішов проти керівництва, чи багато знайшлось однодумців?

Ми маємо розуміти, що система церковного устрою побудована таким чином, що у стандартній ситуації простому священику особливо немає діла до справ керівництва. Йому є чим зайнятися у себе на парафії. Є за що нести відповідальність. Але ситуація нині така, що навіть єпископат не може дати прямих і зрозумілих відповідей на нагальні питання. Ці питання особливо турбують духовенство і вірян. Саме тому парафіяльні священики стали такими активними. Їх запитують парафіяни, а ті, в свою чергу, запитують у архиєреїв і Предстоятеля. Останнім не завжди це подобається, а часто дратує і напружує. Відповіді архиєреїв бувають непередбаченими. Тому кількість тих, хто підтримує заклики підписантів, але відкрито не висловлюються, спокійно можна множити на 10.

Напруги додає і той факт, що керівництво УПЦ, Священний Синод приймають рішення, які ще більше заводять ситуацію з УПЦ у глухий кут. Ми переконані, що в цій ситуації складні питання церковного життя могли б вирішити Архиєрейський, а тим паче Помісний собори, але у Синода УПЦ своє бачення.

Варто зазначити, що Рух підписантів не має спільної позиції зі всіх питань церковного життя, у тому числі і у баченні майбутнього шляху УПЦ. Наприклад, одні вважають, що УПЦ має повністю порвати з РПЦ і йти шляхом розвитку як окрема автокефальна Церква. Для таких, діалог з теперішньою ПЦУ є неможливим. Інші розуміють, що отримання автокефального статусу УПЦ не вирішує всіх питань і може ще більше загострити кризу у світовому православ’ї. В цьому випадку на горизонті постає два основних питання: діалог з Вселенським Патріархом та діалог з ПЦУ. Але всіх нас, підписантів, об’єднує переконання, що спільної дороги у нас з РПЦ вже не може бути.

Ще є викривлена думка, що підписантами хтось керує, що є якийсь один лідер, чи їх акції проплачують якісь сили. Ні що з цього не відповідає дійсності. Тому його і називають Рухом, що їм складно керувати чи якось конкретно на нього впливати. Наприклад, відправивши у заборону того чи іншого активного священика. Як звучить у “Баладі про Підписантів”: “Не залякають заборони нас, бо в клітку не зачиниш Правди слово! Господь нас вільними створив і в український рай вселив — Його ми збережем обов'язково!”

Звичайно, є серед духовенства УПЦ ті, хто хоча і підтримує ідеї озвучені підписантами, але вважають, що зараз не той час, щоб розкачувати корабель церковний і публічно висвітлювати проблеми УПЦ. Таким я хочу нагадати, що багато проблем УПЦ мають прямий зв’язок з агресією Росії проти України, і ці проблеми, в тому числі, спровокували відповідне ставлення до нас зі сторони влади і суспільства.

Визнаючи відповідальність УПЦ за певні дії, варто бути об’єктивним і чесним. В цій складній загальноцерковній ситуації мають нести відповідальність й інші суб’єкти конфлікту. Дивною видається позиція помісних Церков, від яких після двох років повномасштабної війни і тих беззаконь, котрі звершує РПЦ і патр. Кирил, мало хто дав моральну оцінку цим діям. Не менш дивною є позиція Патріарха Варфоломія (зі всієї поваги до нього), коли після не дуже вдалої спроби Вселенської патріархії об’єднати українське православ’я через Томос всю провину на провал об’єднуючого процесу покласти на УПЦ. Агресивні дії представників ПЦУ за підтримки влади та сумнівних активістів теж не додають оптимізму в мріях про вирішення проблем українського та світового православ’я. При таких обставинах християнська любов, чесна та відверта розмова, посередництво авторитетних для всіх сторін людей зможуть відновити місточки для діалогу.

— Отче, крім ваших звернень були ще й інші, наприклад, сумського клиру на початку повномасштабної проти згадування Кирила. Їх здається їх митрополит підтримав. Але можна не згадувати публічно, проте не забувати під час проскомидії. Нещодавно це було сказано в одному з інтерв’ю на “Діалог.тут”: священик признався, що так багато роблять з тих, хто публічно не згадує московське начальство.

— Щоб було більш зрозуміло щодо цього питання, варто повернутися до подій, пов'язаних з Собором у Феофанії. Що би хто не казав про цей Собор, все ж його варто визнати, як певний переломний момент в історії зв'язків УПЦ з РПЦ. Хоча рішення його і неоднозначні, але точно зібрання Собору було продиктовано запитом великої кількості духовенства і єпископату на вирішення питань, пов’язаних зі зв’язками з РПЦ. В митрополію масово поступали звернення з різних єпархій з проханнями остаточно порвати зв’язки з РПЦ і дати моральну оцінку діям п. Кирила та його Церкві.

Половинчасті рішення Собору активізували протистояння промосковської та проукраїнської партій в середині УПЦ. Представники першої почали активно розганяти “зраду” і “відступництво від чистоти віри” та “канонічних устоїв” в УПЦ. Але не меншу активність проявляють у цей післясоборний період і та частина УПЦ, котра не вбачає можливості бути хоча б і в найменшій єдності з РПЦ. Поминання п. Кирила стало тим маркером, який виділяє єпископат, духовенство та парафії у їх відношенні до зв’язків з РПЦ.

В цій ситуації є велика ймовірність реваншу промосковської партії. Зважаючи на неврегульований нинішній статус УПЦ, це може зробити одна людина єдиним прочерком пера. В ситуації, коли Священний Синод має промосковську більшість, це може статися в любий момент. Лише соборне обговорення питання майбутнього буття УПЦ може вирішення таких важливих питань вивести з площини високої політики у площину реальної богословсько-канонічної дискусії.

— За ці півтора роки ми бачимо багато заходів, які активно описуються і представляються на ресурсах УПЦ про її підтримку армії, переселенців, інших потребуючих. І всюди робиться наголос, що вони також “за Україну”. У той же час, таких, як ви і ваші колеги, — хто має проукраїнські погляди — або репресують, або ігнорують. А таких, що відверто пішли на колабораціонізм з окупантами, пропагують проросійські погляди і продовжують бути частиною МП — переважно не рухають, не засуджують. Таким чином складається думка, що вони або пристосовуються до ситуації, або ведуть подвійну гру. Що відбувається насправді, як на Вашу думку?

— Ви якраз і описали все те, про що я наголошував вище. В цих діях і помітна та внутрішня боротьба між проукраїнською та промосковською партіями в УПЦ. Просто пересічному українцю і навіть простому вірянину буває складно розібратися і правильно дати оцінку тим чи іншим діям представників нашої Церкви. Бо в одному випадку певні дії якогось священика чи єпископа продиктовані справжнім патріотизмом і любов'ю до своєї Батьківщини, а в іншому — це може бути ширмою, котра прикриває справжні наміри людини — бажання перечекати “смутний час”, щоб потім знову повернутися в обійми “гасподіна і отца”.

— Це не дивно, що суспільство не робить аж такої великої різниці. Як кажуть соціологічні дослідження, у суспільстві є запит на повну ліквідацію МП в Україні.

— Так, всім надоїла московщина, але через віднесення всіх з УПЦ до “московщини” її в Україні не викоріниш. Бо явище, яке можна охарактеризувати як “московщина”, пронизало різні сторони життя в Україні.

А на рахунок запиту на “ліквідацію”, то я вам більше скажу. Через те, що релігійні питання виведено у площину “війни”, скоро у суспільстві з’явиться запит на ліквідацію всякої церковності. І тоді ці руйнівні процеси не оминуть й інші релігійні спільноти. Люди, а особливо молодь обезвіряться, а суспільство ще більше секуляризується. Тому важливими є зусилля спустити церковні дискусії з “поля бою” за стіл перемовин. Звичайно, мова не йде про перемовини, діалог з прямими ворогами країни. Але нехай їх списком в Україні більш ефективніше займаються правоохоронні органи.

— Секуляризаційні процеси звісно реагують і на діяльність відверто московських агентів у церковному одязі, але не тільки. Всіляка негідна поведінка клиру та мирян різних конфесій підігрують тим, хто активно топить релігію загалом, особливо у мас-медіа. Проте це не варто переоцінювати, бо все таки критична маса людей вважають себе віруючими і не формальними. Але і вплив медій не варто недооцінювати у створенні образу Церкви і віри в суспільстві.

До слова, якщо ми зараз постійно отримуємо інформації від СБУ та інших органів про промосковсько орієнтованих священнослужителів, то фактів боротьби із засобами масового впливу, що просувають проросійські меседжі, фактично немає. Вільно діють декілька медій, які цим роками займаються. Як на Вашу думку, яку роль відіграють ЗМІ у збереженні впливу саме МП в Україні?

— В середовищі УПЦ ще з давніх часів діє декілька всім відомих інформаційних ресурсів. Зараз ми з впевненістю можемо стверджувати, що вони в інформаційний простір свідомо вносять проросійські, антицерковні, антиукраїнські наративи. Ці ресурси мають великий вплив на свідомість вірян УПЦ, вони для них є авторитетними через свою красиву, “благочестиву”, “істиноканонічну” обгортку. Хоча часто їхні публікації нічого спільного з православ'ям не мають, а пропагують псевдоцерковну ідеологію “русского міра”, провокують віруючих людей до агресії та нетерпимості до ближнього.

Дивним є те, що правоохоронні органи не реагують на їхню деструктивну діяльність. Виникає враження, що їх спеціально не чіпають для того, щоб у суспільстві складалась думка, що ось УПЦ саме така, як це засвідчують у своїх репортажах представник таких ЗМІ.

— Можливо тому така думка побутує і має право на існування, що промосковським є керівництво УПЦ, єпископат у своїй масі і фактично таку позицію підтримують офіційні медіа. Це, зокрема, видно з поширення однотипної інформації у дусі прокремлівської пропаганди як реакції на суспільні виклики.

Але Ваша позиція і Ваших однодумців не є так масово у медіа-просторі, які формують бачення УПЦ. І в той же час з'явилися і активно діють соціальні медіа, пов’язані з проукраїнською опозицією в УПЦ. Який вплив мають ці телеграм-канали, сторінки у Фейсбуці?

— Ми з друзями-священиками шуткуємо, що сучасні засоби комунікації (чати, соцмережі, телеграм-канали) стали основними інструментами впровадження в життя Церкви принципів соборності. Їх роль і вплив на сучасні події важко переоцінити. Звичайно, митрополичі духівники радять більше читати псалтир, а не сидіти в телефонах. Але в ситуації, коли порушена внутрішня комунікація між духовенством, архиєреями та керівництвом Церкви, можливості спілкування та обговорення нагальних питань таким способом є дуже важливими і дієвими. Чи в давні часи сільський священик з глубинки міг помріяти про те, що його з парафіянами почує високий сановник у центрі? А зараз дуже легко можна відправити особисте чи публічне звернення хоча б і до Предстоятеля Церкви.

Мені здається, що це чудова і позитивно-дієва можливість, яка дає поштовх до відкритого і здорового спілкування. Це дає можливість широкому колу людей більш об'єктивно поглянути на деякі процеси всередині тієї чи іншої спільноти.

— Але чи ця інформація, погляди, що в них публікується, якось доходить до ширших мас вірян УПЦ? Як загалом може поширюватися в середовищі УПЦ позиція, альтернативна поглядам керуючого справами?

— Потрібно визнати, що це справді проблема. В інформаційному просторі спільноти УПЦ домінує декілька ресурсів приблизно однаково наповнення. Деколи здається, що їх журналісти сидять в одному кабінеті, чи в одній кремлівській вежі, так однобоко виглядають їх публікації. Та що казати, якщо навіть Інформаційний ресурс УПЦ частенько копіює інформацію з відомих одіозних ресурсів.

Та все ж, альтернативна інформація подекуди проривається через інформаційну цензуру в УПЦ. Правда приходиться для цього включати трохи креативчику. Не випадково у Руху підписантів з’явилася ще одна назва — “Тіктокери”. Так нас почали обзивати Їх Високопреосвященства після відеозапису 10 запитань до Священного Синоду та єпископату УПЦ. До слова, відповідей на них ми так і не отримали, хоча окрім відеозапитань кожному правлячому архиєрею був відправлений письмовий варіант.

— Знову ж таки, якщо подивитися на те, що з’являється у коментарях у соціальних мережах, то здається, що більшість коментаторів, які чітко ідентифікують себе як віряни або клир УПЦ, живуть в іншій реальності, не бачать дій своїх одновірців і лише повторюють ті самі однотипні фрази, які нагадують “темники”. Вони часто агресивно налаштовані “проти всіх, хто не з ними”, вони не чують іншої думки. Як тоді ставитися до таких і їм подібних, якщо вони як сектанти не готові до будь-якого діалогу? Якщо сила впливу керівництва та пропагандистів УПЦ на них більша, ніж відчуття реальності ними самими?

— Таким аналізом і його висновками ми потрапляємо в інформаційну пастку. Бо пробуємо робити соціологічний зріз в обмеженому інформаційному просторі. Та ще й такому, де повні господарі інформаційні технологи, боти, диванні експерти та послушні (зомбовані) “топові прихильники” сумнівних духовних авторитетів.

Поділюся з вами своїми спостереженнями. Я в соцмережах досить активний і часто ділюся певною інформацією та своїми роздумами. Так ось, коли опублікуєш якусь новину з церковно-політичного життя, то на неї реагує дуже мало знайомих мені адекватних людей. І мені це зрозуміло, бо такі люди стараються менше вступати у полеміку на теми, від яких вони далекі і у них не завжди компетентні. Зате знаходяться невідомі мені “експерти”, котрі не проминуть задіти, обізвати, осудити і дати свою єдино правильну точку зору.

Хоча, потрібно визнати, що справді багато людей знаходяться в певній інформаційній дезорієнтації. І причиною цього є не лише вплив сумнівних інформ-ресурсів, але й низький рівень духовної освіти. І це стосується навіть, а напевно і перш за все священиків. Тому ми маємо усвідомити, що саме якісна просвітницька робота спроможна змінити світогляд людей. Хочу відмітити, що велика кількість підписантів активно займаються просвітницькою роботою. А сам Рух підписантів скоро презентує великий освітній проект, котрий об’єднає зусилля багатьох катехизаторів та проповідників Божої Істини.

— Як Ви думаєте, ось ці "всезнаючі" коментатори — це реально люди, що сидять і коментують, чи якісь боти або проплачені активісти, що мають певні завдання і просувають певні темники?

— Думаю, що це стосується і одних, й інших. Кожен священик знає, що на парафії є такі люди, котрі скрізь всунуть свого носа і обов’язково намагаються кожному підсказати, як правильно треба зробити. Але відсоток таких людей дуже малий. Я сам завжди дивуюся як різняться настрої, емоції і теми обговорення в соцмережах і в реальному житті. Тому я за діалог за чашкою кави, а не з смартфоном в руках.

— До речі, а як на парафії сприймають Вашу церковно-громадську активність? Як люди ставляться до одновірців з ПЦУ? Знаю від інших священнослужителів УПЦ, які є також проукраїнські, що в них на парафії точно знайдеться декілька активістів чи активісток, які попри те, що постійно в церкві чують думку свого настоятеля, все одно є під найбільшим впливом проросійських чи навіть просто російських каналів.

— Мені Господь послав найдивовижнішу парафію. До неї відноситься 4 невеликі села. Є парафіяни, котрі проживають у сусідньому місті-енергетиків Вараш. І кожне село має свої особливості, традиції, вподобання. Це помітно і в різності поглядів людей на певні питання церковного життя. І це є нормальним явищем. Кожна людина має право на свою думку і не обов`язково вона має думати саме так як її настоятель. Головне, щоб всіх нас єднала Божа любов, віра та кожен відчував міру відповідальності за свої слова і дії. Мені здається, що саме ці чесноти дають нам, нашій парафії жити в мирі та знаходити порозуміння навіть у таких складних питаннях нашого церковного і духовного життя.

Відверто скажу, що буває дуже важко. Бо люди змучені війною, накручені провокативною інформацією зі ЗМІ. Кожен має свій досвід церковного життя і духовних авторитетів, котрі формують певні думки і вподобання. Люди стають все більше поляризовані і віддаленими один від одного.

Напевно, моя церковно-громадська активність не для всіх зрозуміла і прийнятна. Бо одна частина людей категорична налаштована проти нинішнього курсу УПЦ. А інші все більше дистанціюються від ПЦУ. І тут питання не у проросійськості поглядів якихось людей. На західній Україні важко знайти симпатиків Росії. Тут діють більше інші чинники: традиція, виховання, психологічні бар’єри, особливості погляду на історичні та канонічні аспекти проблем церковного життя.

— Як Ви ставитеся до різних законопроектів щодо заборони діяльності УПЦ, чинного, але не запущеного у дію, закону про перейменування УПЦ на РПЦвУ? Якими можуть, на Вашу думку, бути найбільш ефективні дії щодо зменшення впливання промосковських очільників УПЦ на всю паству і формування з неї такої керованої, маніпульованої маси?

— Мені дуже шкода, що обговорення релігійних питань перейшло у площину політики, національної безпеки, кулачних боїв. А релігійна термінологія поповнилась такими термінами як “міжконфесійна конфронтація”, “церковні активісти”, “церковно-політичне життя”, “церковні корпоративні інтереси”...

Мені було би більш до вподоби, якби парламент приймав закони, які б унеможливили корупцію чи, наприклад, вдосконалювали механізми підтримки Сил Оборони. А релігійні діячі показували б суспільству приклади толерантності, високої духовності та примирення. Але маємо те, що маємо…

— Ви були одним з ініціаторів і учасником діалогів з духовенством ПЦУ. Чому для Вас особисто вони були важливі і потрібні? Яка їх доля?

— Для мене діалог між УПЦ та ПЦУ — це не просто розмова двох предстоятелів, якої ми всі так очікуємо задля блага Церкви Христової. Ми, парафіяльні священики, щодня стикаємось з ситуаціями, коли в одній сім’ї, в одному селі чи місті близькі один одному люди мають різні позиції щодо церковного життя, але їм далі потрібно знаходити можливість разом жити, трудитись, боронити країну. Якби ці прості люди на своєму рівні не вступали в діалог і вели себе як архиєреї і синоди обох юрисдикцій, то не знаю як би виховувались діти в сім’ях і боронилась держава на передовій? Але наш мудрий народ пробує знаходити порозуміння і в діалозі спроможні шукати правильні рішення.

Варто нам — духовенству, єпископату і предстоятелям — допомогти людям знайти порозуміння, а політиканам не провокувати ситуацію до ще більшої кризи. Саме такі відчуття спонукають мене вступати у процес діалогу на своєму рівні. І в цьому ми маємо позитивні результати, і ті напрацювання, котрі, впевнений, допомогли б налагодити діалог і на загально-церковному рівні. Головне мати бажання шукати спільної мови, а можливості знайдуться.

Не правильно буде стверджувати, що процес діалогу між Церквами буде легкий. Надто багато всього переплилось за ці довгі роки конфронтації. Але чим раніше це почати, тим швидше прийдемо до позитивних результатів. Сам Господь закликає нас до єдності і порозуміння.

Діалог — це процес, в якому беруть участь люди. Чим більше задіяно авторитетних, поміркованих, емоційно-стабільних людей з різних сфер діяльності, тим ефективнішою буде розмова. Нині активна група діалогу налічує більше 50 учасників з ПЦУ і УПЦ, а також представників влади, громадські діячі, священики різних помісних Церков. Всім відомі діалогові зустрічі у святій Софії. Але окрім них відбувалося і нині плануються заходи, котрі можливо менш публічні, але такі ж важливі у процесі налагодження нормальних взаємовідносин та напрацювання пропозицій задля продовження міжцерковного діалогу. І хоча керівництво обох Церков робить вид, що не помічає цього процесу, він вже має свій позитивний вплив і перспективу розширення. Я вірю в це.

— Як Ви бачите майбутнє проукраїнського крила в УПЦ? Чи діалог з ПЦУ має призвести до об’єднання? І як ви ставитеся до ідеї, яка зараз обговорюється, що потрібно нове втручання Константинополя в українські православні справи — чи то у формі якогось екзархату, чи то у формі нового Томосу?

— Я по життю оптиміст, але все більше звертаю увагу на реальність. Переконаний, що на ці питання вам зараз не дасть відповідь ніхто. Але точно знаю, що відповідь на них лежить у площині братського діалогу, взаємного прощення та примирення.