Блог Романа Гуменюка_image

Блог Романа Гуменюка

Літургія із закритими очима.

21.05.2012, 20:48
На сьогоднішній день в 25 монастирях в цілому світі подвизаються приблизно 500 картезіанців і картезіанок. Вони – сіль землі, вони ті, хто повсякчас стоїть перед Престолом Всемогутнього і заносить молитви за цілий світ. Ось уже майже тисячу років.

Сьогодні прекрасний сонячний осінній день. Повітря чисте і прозоре. В ілюмінаторі видно ледь не половину земної кулі. Літак ніби повис у повітрі й зовсім не рухається. Лише гудіння моторів та повідомлення пілота про швидкість, яка зараз складає 650 км/год вказують на те, що ми все-таки летимо. А так хочеться, щоб літак зупинився і трішечки зачекав. Під нами якраз швейцарські та французькі Альпи. Величні шпилі, вкриті льодом, підпирають небо й виблискують, ніби ідеально відполіровані діаманти в променях осіннього сонця. А над всім цим величним комплексом краси домінує особлива перлина – Монблан, найвища гора в Альпах (4810 м). Подих затамувався, час зупинився. Жаль, що ця вічність тривала всього десять хвилин.

Моє знайомство з Альпами продовжується, але тепер уже «на землі». З Гренобля відкривається прекрасна панорама гір. Я йду з готелю на роботу і милуюся цим краєвидом. Осінь пофарбувала дерева на передгір’ях в найрізноманітніші кольори. Ця зелено-жовто-червона маса чергується зі стрімкими скелястими вершинами. Багато які з них уже вкриті снігом і засліплюють мене. Вони пускають сонячних зайчиків, примушуючи мимоволі посміхатися. Гори ніби жартують і дарують добрий настрій на цілий день. Післязавтра буде неділя. Я радію, що матиму можливість поїхати в La Chartreuse. Це пустинна місцевість в горах за 25 км від Гренобля. Саме там, в кінці ХІ-го століття, поселився святий Бруно із Кьольна з сімома своїми друзями. Вони шукали усамітнення для молитви й ближчого спілкування з Богом. Жоден з них тоді не планував ставати засновником найстрогішого і найбільш ангелоподібного ордену Католицької церкви. Вони просто втікали від марноти цього світу. І, напевне, сонячні зайчики з величних і строгих вершин заставляли їх посміхатися, так як нині мене.

Святий Бруно залишається найвизначнішою постаттю в Греноблі і околицях. Ікони, де він стоїть на колінах в променях Божого просвіщення, прикрашають практично кожен собор у місті. Його статуетки стоять на багатьох будівлях і продаються в туристичних магазинах. Ось уже майже тисячу років цей німець володіє серцями французів і не покидає гірського масиву La Chartreuse та його околиць. Хто ж був цей чоловік? Біографи Святого Бруно [1] пишуть, що він народився в місті Кьольн в проміжку 1027-1030 років. Навчався в школі у французькому місті Раймс. Як особливо здібного учня, його залишили вчителем у цьому закладі. З часом він стає великим магістром і знаним науковцем. До Раймсу йдуть студенти, аби навчатися у майбутнього святого. Очевидно, що Бруно втішається доброю славою і авторитетом вченого. Тому не дивно, що коли після корупційного скандалу в Раймсі зміщують архієпископа, народ хоче бачити своїм духовним лідером Бруно. Святий, одначе, обирає інший шлях. Зі сімома друзями він потайки покидає місто і вони вирушають на пошуки безлюдної території для усамітнення. Святий Гуго, єпископ Гренобля, дарує подорожнім пустиню La Chartreuse. Ангелоподібний спосіб життя пустинників стає відомим в околицях і притягає все нових послідовників. Однак, в короткому часі, папа римський Урбан ІІ, який був учнем Бруно, просить свого вчителя прибути до Риму і стати його дорадником. У папській столиці святому Бруно вдруге пропонують архиєпископський жезл. Він відмовляється і просить папу дозволити йому провадити далі життя пустельника. Святіший отець благословить вибір Бруно і дарує монастир в Калабрії, де 6 жовтня 1101 року святий відходить у вічність.

Його порив до строгого усамітненого життя єреміта запалює цілу Європу. Чоловіки і жінки з Італії, Франції, Іспанії, Португалії й Німеччини хочуть наслідувати життя пустельників з La Chartreuse. Тому настоятель монастиря, який тепер називають La Grande Chartreuse, складає невеличкий устав, який називає «Звичаї монахів La Grande Chartreuse». З часом він стане основою конституції ордену картезіанців (від назви пустині La Chartreuse).

Життя єреміта-картезіанця можна порівняти з польотом в шарах стратосфери на великій швидкості без кисневої маски. Його «робочий день» починається в 23:00 північною молитвою в храмі, яка триває до 2-3-ої години ночі. Потім є короткий сон, а в 6:00 єреміт вже молиться утреню, літургію і часи. Потім він повертається в келію, де проводить час у молитвах, духовних читаннях і фізичних трудах до вечора. У 18:00 монахи моляться разом вечірню і опісля відходять до 3-4 годинного сну. Картезіанці розмовляють лише один раз на тиждень під час короткої прогулянки в околицях монастиря. Ніколи не їдять м’яса, а під час великого посту (з 15 вересня до Пасхи!) відмовляються також від молочних страв. Монахи не йдуть у відпустку. Два дні в році їх можуть провідати рідні [2]. В монастирі діє повний анонімат. Картезіанець з вічною професією отримує нове ім’я з титулом DOM. Після смерті його поховають на цвинтарі в монастирі і хрест на могилі не підпишуть. Побутує думка, що одне виконання такого уставу вимагає негайного причислення до лику святих після смерті.

В житті картезіанця є одна радість – Бог. Всі сили своєї душі, тіла і духа він спрямовує на пошук Світла, в якому втішається святий Бруно на іконах. Очевидно, щоб провадити таке строге життя потрібен сильний поклик Божий, міцність душі і тіла [3]. На сьогоднішній день в 25 монастирях в цілому світі подвизаються приблизно 500 картезіанців і картезіанок. Вони – сіль землі, вони ті, хто повсякчас стоїть перед Престолом Всемогутнього і заносить молитви за цілий світ. Ось уже майже тисячу років.

Перед поїздкою до Гренобля я написав короткого листа електронною поштою в La Grande Chartreuse з проханням про отримання благословення. Відповідь прийшла через кілька тижнів. Отці не спілкуються зі світськими особами, але в неділю о 8:00 в маленькій капличці Воскресіння Христового, що в зовнішній стіні монастиря, картезіанець-священик править літургію для вірних. Добратися з Гренобля на 8:00 в La Grande Chartreuse можна лише приватним транспортом. Мій добрий товариш давно хотів відвідати чудо-монастир. Але перспектива підйому о 6:00 в неділю зранку, після важкого робочого тижня, його явно засмутила. «А що ми там таке надзвичайне побачимо? Літургія, як літургія…» Відповідь на це його зауваження виникла якось відразу і спонтанно: «Нічого незвичайного не побачиш, але ніколи не пожалієш» – не задумуючись, сказав я.

І ось заповітна неділя. Ми їдемо вузьким заплутаним альпійським серпантином вгору. Сонце ще не вийшло з-за шпилястих скель, але чисте голубе небо прогнозує добру погоду на сьогодні. Тиша навколо неймовірна. Після того, як ми проїхали невеличке селище Saint Sappey-de-Chartreuse з маленькою церковцею, на портику якої неодмінно красується статуя святого Бруно, відкривається вид на гору Grand Som. Якщо дуже уважно придивитися, то можна на її вершині побачити Хрест. Цю семиметрову фігуру картезіанці складали багато років, носячи каміння під час прогулянок на вихідних. Ось ми пересікаємо останній населений пункт St. Pierre-de-Chartreuse. Ще кілька кілометрів, і знак показує, що наступний поворот веде до Le Correrie – музею монастиря La Grande Chartreuse. Ми не перші хто сьогодні сюди прибув. Уже кілька машин стоять на місці для паркування. До монастиря далі їхати не можна, тож наша подорож продовжується пішки. Не розмовляємо. Просто не хочеться порушити глобальних тиші й миру, які тут панують. Через 30 хвилин доходимо до монастирського муру. На дорожньому знакові, що тут поруч, зображено монаха, який просить про дотримання тиші. Капличка Воскресіння Христового знаходиться біля головної монастирської брами. На літургію прибули 15 осіб: якраз стільки, аби маленька площа була заповнена повністю. Картезіанець-священик – худорлявий чоловік у віці 40-55 років з багатьма передчасними зморшками на обличчі, які підтверджують важкі духовні та тілесні труди, входить в храм і поклоняється Розп’яттю. Через декілька хвилин застанови він стає за престол і починає месу. Очі у нього закриті, а на обличчі закарбована ледь помітна блаженна посмішка. Так, ніби маленький альпійський сонячний зайчик тільки-що блиснув йому в очі, засліпив, заставив примружитись і посміхнутись. Після прочитання Євангелія монах сідає і поринає в глибоке споглядання. Всі присутні крадькома дивляться на нього. У мене складається враження, що його тут нема. Наш священик зараз десь дуже далеко і високо. Вище, ніж Мон Блан – це однозначно. Блаженна тишина, світло тихе, невимовна радість охоплюють і всіх вірних. Автоматично закривши очі і затамувавши подих, щоб не завадити Невидимій Присутності, ми споглядаєм Господній Мир. Через десять хвилин картезіанець повертається до престолу і виголошує проповідь. Я не володію французькою мовою, але у даному випадку нерозуміння не стає причиною роздратування чи відключення уваги. Дивно. Рідкісне і незрозуміле явище. Жаль, що проповідь була такою короткою. Молитва продовжується. Дякуємо Тобі Господи, що Ти зволив прийняти з рук людських Ангельську Службу. Надходить час освячення. Наш священик переживає торжество моменту і ледь хвилюється. «Прийміть їжте – це моє тіло»... Поклін. Пауза. «Пийте з неї всі – це кров моя нового завіту»... Невидима Присутність тепер видимо у вигляді Хліба і Вина є з нами. «Отче наш, що єси на небесах...» молюся про себе, коли по контексту Літургії є час на Господню молитву. Причастя. Отець підходить до кожного причасника і вручає Гостію зі словами «Тіло Христове». А опісля, знову час на споглядання. Літургія тривала близько години. Половину цього часу ми провели у мовчазному роздумуванні і медитації – основному занятті картезіанців. Шкода, що ця вічність так скоро закінчилась.

Після Служби Божої отець підходив до кожного присутнього. Ось і моя черга. Дякую священикові по-англійськи. Він – з Ірландії і розуміє мене. Наші погляди зустрічаються на коротку мить. Погляд у нього чистий і легкий, а на обличчі незмінна добродушна дитяча посмішка. У цей момент я зрозумів звідки ця тиха радість і добродушність у мого співрозмовника. Бог – Світло. Людина – дорогоцінний діамант, який може виблискувати в променях Божої Слави, як вершини засніжених Альп у сонячному сяйві. Цей блиск може бути такий сильний, як у Мойсея: ізраїльтяни не могли дивитися на нього, як він повертався просвітлений з гори Синай після розмови з Богом (Вихід, 34:35). Діамант полірувати дуже важко, але той, хто побачив один раз плід своєї праці у цьому мерехтливому сяйві різнокольорових грайливих сонячних зайчиків, обов’язково буде заохочений до подальшого труду. Життя в La Grande Chartreuse сурове і непросте, але Бог бачить подвиг своїх слуг і обдаровує радістю, яку вони поширюють далі у світ через свої молитви.

Ми поверталися в Le Correrie до нашого автомобіля. Я подякував другові за допомогу, на що він відповів: «сьогодні ми прийняли участь у незабутньому дійстві».

 

[1] Posada, G. Der Heilige Bruno: Vater der Kartäuser. Wienand Verlag. Köln. 1987.

[2] Bösen, W. Auf einsamer Straβe zu Gott. Herder Verlag. Freiburg-Basel-Wien. 1987.

[3] Klein-Maguire, N. In der Stille vieler kleiner Stunden. Arkana Verlag. 2007.

[4] Serrou, R., Vals, P. Kartäuser. Echter Verlag. Würzburg. 2007.