Чи може Церква досі говорити і чи хтось її слухатиме?

о. Андрій Шестак

Один великий проповідник, прийшовши на грецькі землі, почав свою проповідь із похвали віри місцевого населення, а вже тоді, спираючись на досвід середовища, почав ділитися доброю новиною (Ді 17:16-34). Він розпочав дискурс, завдяки якому виникли різні погляди: частина грецьких філософів-класицистів не були готові погодитись із ним, а все ж таки це був початок однієї з найбільших Церков у Греції. Вміння розпочати діалог або впровадити нові поняття у певний публічний дискурс потребує неабиякої вправності. Мовиться не лише про набір словесних висловлювань, а й про соціокультурні, політичні та інші контексти, у яких ці висловлювання використовують. Основна ідея полягає в тому, що спосіб, яким ми говоримо про речі, формує наше розуміння і сприйняття цих речей. Вміння працювати з трендами, знаходити відповідні канали комунікації, використовувати відповідну мову медіа, з якого користаєш. Дискурс – це система правил, норм і конвенцій, котрі визначають, які теми можуть бути обговорені, як ці теми можуть бути розглянуті та які позиції вважаються прийнятними чи неприйнятними.

Не буде найбільшим відкриттям, що Церква як інституція втрачає свої позиції авторитетної інституції, яка може рефлексувати чи давати ґрунтовні відповіді на питання з-поза меж релігійної тематики. Причинами цього є як об’єктивні чинники секуляризації самого суспільства, так і невелика кількість експертів у колах самих релігійних інституцій, які можуть підтримувати розмову не лише на богословські теми, спираючись на академічні знання і факти.

У процесі формування дискурсу важливою є не тільки робота з чутливими темами, а й кредит довіри, який має лідер або інституція, яка розпочинає цей дискурс. Згідно з результатами останнього дослідження довіри до інституцій, здійсненого агенцією «Еделман», найбільший відсоток припадає на бізнес і неприбуткові (благодійні) організації. Останні місця за рівнем довіри як за експертизою, так і за етичною складовою посідають медіа та державні органи. До неприбуткових організацій у цьому дослідженні відносять і релігійні організації, тому соціальна складова для них є чи не єдиним містком до порозуміння та ефективним способом взаємодії з ширшим колом громадян та суспільства загалом. Наведу приклад успішності соціальної складової діяльності Церкви.

Отже, в одному віддаленому селі, що постало перед серйозною соціальною і економічною кризою, місцева церква вирішила взяти на себе відповідальність за організацію громадських заходів для підтримки мешканців. У підсумку почуття довіри до Церкви, яке виникло серед місцевого населення, дозволило їй стати лідеркою в теперішні складні часи. Церква відкрила центр допомоги та розвитку, де надавали послуги психологічної підтримки, освітні курси та робочі майстерні для безробітних. А ще активно співпрацювала з місцевими органами влади, громадськими організаціями та підприємствами, забезпечуючи необхідні ресурси та підтримку спільних проєктів розвитку.

Насправді ця історія, яку кожен хотів би переживати в своїй релігійній спільноті, є певною моделлю, що ілюструє важливість активної участі Церкви в публічному дискурсі, здатність зберігати автентичність у спілкуванні, відстоювати цінності, а також співпрацювати з іншими для досягнення спільних цілей.

Щоб залишатись активною у публічному дискурсі, Церква повинна враховувати кілька ключових аспектів.

По-перше, відкритість до діалогу та комунікації з різними середовищами, навіть якщо вони є дискомфортними. Це вимагає відваги висловлювати свої погляди, а також готовності слухати і враховувати різні погляди.

По-друге, Церкві важливо відстоювати свої цінності та істини, навіть якщо це не завжди популярно. Вона повинна уникати популізму та зберігати свою автентичність у комунікації.

По-третє, Церква може співпрацювати з іншими громадськими, політичними та культурними організаціями для досягнення спільних цілей і підтримки загального блага, але водночас зберігати свою унікальність та місію.

По-четверте, Церква, нарешті, може і повинна інвестувати в розвиток своїх майданчиків комунікації, таких як соціальні мережі, для залучення й утримування уваги вірних і ширшого кола громадськості, але в цьому аспекті важливо робити спільні проєкти з медіа, які досі дбають про своїх фоловерів або читачів.

Усі ці аспекти можуть допомогти Церкві залишатись у публічному дискурсі, будуючи відкритий, відповідальний та конструктивний підхід до комунікації та взаємодії з суспільством.

Додатково, враховуючи досі актуальні рекомендації Платона, Церква повинна прагнути до мудрості й істини в своїй комунікації та взаємодії з суспільством, а також шукати баланс між відстоюванням своїх цінностей для реалізації своєї місії та здатністю до компромісу.

Про автора: Андрій Шестак, священник УГКЦ, директор Школи журналістики та комунікацій УКУ