Чи була українська церква в Криму під час ІІ світової війни?

Храм усіх святих Сімферополь 1942 - фото 1
Храм усіх святих Сімферополь 1942
У червні 1942 року в різних україномовних виданнях, підконтрольних окупаційній німецькій владі, було поширено репортаж члена ОУН(м) Ярослава Савки про життя українців у Криму: серед іншого, зазначалося, що вони «з великим зацікавленням ставляться до справи наладнання церковно-релігійного життя».

Ярослав Савка. З українського життя на Криму - 1942 - фото 126422
Ярослав Савка. З українського життя на Криму - 1942

 

Того ж року в звіті українського підпільника з ОУН(б) на псевдо «Яр» про становище в Криму йшлося про те, що на півострові «дуже придався б єпископ-українець, бо старші горнуться ще до церкви, а коли її захоплять москалі, то вже стане їх твердинею». Останній момент вбачався українським активістам у Криму особливо загрозливим: зокрема, у непідписаному «Огляді відносин на осередньо-східних і південно-східних землях під весну 1943 року» в розділі «Національно-політичне обличчя Криму» вказувалося, що під час німецької окупації півострова «москвини-емігранти нахлинули на Крим масово разом з німцями, захопили відразу в свої руки майже всі установи та цупко омотали все інше життя», в тому числі релігійне.

Огляд відносин на ОСУЗ і ПдСУЗ під весну 1943 - Національно-політичне обличчя Криму - фото 126419
Огляд відносин на ОСУЗ і ПдСУЗ під весну 1943 - Національно-політичне обличчя Криму

 

Ще на початку 1942 року в окупованому німцями Сімферополі зусиллями українських активістів було створено організацію, назва якої згадується у різних варіантах – «Бюро допомоги українцям» («Бюро допомоги українському населенню») або «Стіл допомоги найбіднішому українському населенню». Її завданням була як матеріальна, так і моральна допомога кримським українцям, у тому числі в реалізації їхніх культурних потреб. У джерелах при цьому згадується, що зусиллями бюра була організована, або ж взагалі «відновлена» українська православна церква в Криму; найчастіше подається означення «автокефальна». Втім, відшукати відомості про існування на півострові в ті часи релігійних громад, які б мали зв’язок з Українською Автокефальною Православною Церквою (УАПЦ), наразі не видається можливим.

Яр. Відносини в Криму - 1942 - фото 126418
Яр. Відносини в Криму - 1942

 

Згідно з директивою райхсміністра східних областей за вересень 1941 року щодо поділу окупованих регіонів України, Крим разом із частинами Миколаївської та Запорізької областей було включено до Генерального округу Таврії з центром у Мелітополі. На початку листопада того ж року німецькі окупанти, зайнявши Сімферополь, одразу взялися до формування підконтрольних їм органів місцевого самоврядування. Майже за два тижні було створено міську управу Сімферополя. В її структурі був відділ культури, що налічував різні підвідділи: один з них, з питань релігії, був організований 22 листопада 1941 року — його очолив випускник Київської духовної академії Олександр Семенов. Цей підвідділ впорядковував релігійне життя громад різних конфесій та займався їхньою реєстрацією. Його співробітники обстежували будівлі храмів, реквізовані совєтською владою протягом 1920-30-х рр., шукали на парафії священиків «патріаршої (фактично промосковської) орієнтації», яких критично бракувало через репресії з боку совєтського режиму, і сприяли вірянам у придбанні необхідного церковного начиння та літератури, а також у комунікації з громадськістю через пресу.

Станом на червень 1941 року з 24 православних храмів у Сімферополі діючим лишився єдиний, на честь Усіх святих, розташований на міському цвинтарі. У 1942 році його настоятелем став Євген Ковальський, родом з передмістя Кам’янця-Подільського, що змінив на посаді колишнього обновленського священика, уродженця Полтавщини Миколу Швеця, заарештованого і страченого німцями за охрещення євреїв та просовєтські настрої. Як і голова релігійного підвідділу Семенов, Ковальський був прибічником ідеї підпорядкування православних парафій Криму Російській Православній Церкві Закордоном (РПЦЗ) під омофором митрополита Германського і Берлінського Серафима (Ляде) – однак цьому на заваді стояла жорстка позиція німецького керівництва.

В іншому сімферопольському храмі, в ім’я святих Костянтина та Олени, служив Вікентій Никипорчик, вихідець з Литви (ймовірно, білорус за походженням; в анкетах був підписаний як «русский»), який мав намір очолити катедру в Криму. Приблизно з осені 1922 року він належав до обновленської церкви, в лютому 1924 року після звільнення за штат перейшов до Таврійської єпархії, до початку 1930 року служив у Сімферополі та Ялті. В лютому 1930 року, маючи дружину, був висвячений на єпископа і призначений вікарієм Пензенської єпархії, надалі служив у різних регіонах Росії; в березні–квітні 1932 року був позбавлений сану, а в листопаді 1935 року – звільнений на спочинок. З жовтня 1937 року знову мешкав у Криму, у 1938–1939 рр. перебував під арештом НКВС. Після німецької окупації Криму у 1942 році, був призначений настоятелем храму свв. Костянтина та Олени, поширював серед вірян заклики російського патріаршого місцеблюстителя митрополита Сергія (Страгородського). У деяких дослідженнях Никипорчика помилково зараховують до «автокефалістів», при цьому заявляючи, нібито він принаймні «вів перемовини з єрархами УАПЦ» та «проводив спільні богослужіння з автокефалістськими кліриками», що навряд чи мало місце. Опинившись в ізоляції і без підтримки, за наказом румунського командування Никипорчик перейшов до Румунської Православної Церкви (РумПЦ), що викликало невдоволення німецької адміністрації. Кілька разів його арештовувало гестапо за охрещення єврейських дітей, утримувався в концтаборі «Червоний», після чого восени 1942 року виїхав до Мелітополя, а в лютому 1943 року був розстріляний німцями (ймовірно, за доносом Євгена Ковальського, з яким у Криму мав конфлікти). З часом Вікентій Никипорчик посмертно був визнаний праведником народів світу – як і згаданий вище Микола Швець.

Вказівники Сімферополь 1942 - фото 126420
Вказівники Сімферополь 1942

 

До останніх днів німецької окупації Криму невирішеним залишалося питання юрисдикції місцевих православних парафій, що не мали єдиного керівництва. Зокрема, на півострові спостерігалася конкуренція представників РумПЦ, що душпастирювали в першу чергу над численним румунським військовим контингентом і претендували на розширення сфери впливу серед цивільного населення, та Української Автономної Православної Церкви, до якої у 1943 році відійшла основна частина кримських парафій. На початку того року було видано розпорядження командувача окупаційних військ у Криму про дозвіл опікуватися православним населенням «лише місцевим російським священикам».

У працях, присвячених історії Української Автономної Православної Церкви, абревіація її назви іноді подається як АПЦ. Для уникнення ототожнення зі структурами, що мають назву «Апостольська Православна Церква» з відповідною абревіатурою, в цій розвідці вживається скорочення УАвПЦ.

Подекуди можна натрапити на інформацію про те, що з завідувачем церковного підвідділу в Сімферополі Семеновим мали зустрічі представники ОУН (найвірогідніше, «мельниківці»), безуспішно домагаючись переведення кримських православних єпархій під контроль УАПЦ. Згадки про присутність цієї Церкви на півострові, як вже зазначалося, не мають чітких підтверджень.

Створена в серпні 1941 року УАвПЦ номінально визнавала канонічне підпорядкування Московській Патріархії, однак в умовах німецької окупації не мала з нею реального зв’язку – тим паче, пізніше совєтська влада евакуювала російських єрархів до тилового Ульяновська. УАвПЦ очолював архиєпископ Олексій (Громадський), якого на черговій єпископській нараді в Почаєві 25 листопада 1941 року було проголошено екзархом України і піднесено до митрополичого сану. Автономія цієї Церкви не була визнана патріаршим місцеблюстителем Сергієм (Страгородським) і екзархом України від РПЦ Миколаєм (Ярушевичем; мав титул митрополита Київського і Галицького, також перебував в евакуації в Ульяновську). Однак російське священноначалля усвідомлювало вимушений характер статусу української структури. На боці УАвПЦ стояла підтримувана нею німецька окупаційна адміністрація – що дозволяло вести боротьбу з УАПЦ, яка стояла на проукраїнських позиціях.

Базар Сімферополь 1942 - фото 126421
Базар Сімферополь 1942

 

У квітні 1943 року за погодженням із райхскомісаром України до Мелітополя був скерований єпископ УАвПЦ Серафим (Кушнерук), який ще в грудні 1942 року отримав титул «Мелітопольський і Таврійський». Прибувши на місце, він ініціював формування Мелітопольсько-Таврійського єпархіального управління.

Незабаром, 7 травня, очільник УАвПЦ митрополит Олексій загинув унаслідок обстрілу автомобіля кременецького гебітскомісара, в якому він їхав до Луцька: з часом відповідальність за його загибель на себе взяли представники ОУН(м), списавши наслідки інциденту на «фатальну помилку».

За тиждень після загибелі митрополита Олексія підвідділ з питань релігії при міській управі Сімферополя припинив своє існування «де-юре». Натомість було сформовано т. зв. «благочинницьку раду православних церков Криму», яку очолив найстаріший священик півострова, протоєрей Митрофан Василькіоті, грек за походженням, що був настоятелем грецької Свято-Троїцької церкви у Сімферополі. Фактичними керівниками ради були формальні заступники 97-річного о. Митрофана – протоєрей Павло Бобров та Олександр Семенов.

У червні 1943 року до Сімферополя прибув єпископ УАвПЦ Серафим (Кушнерук): згодом він мав постійний осідок у цьому місті. Тут він освятив новий храм в ім’я святого Володимира (в інших джерелах – «Володимирський молитовний будинок»; історія не з’ясована). За спогадами очевидців, на відкриття храму зібралося багато народу та священиків; при цьому він був прикрашений «за типом української церкви», на іконах висіли довгі вишивані українські рушники. Після отримання єрейських свячень від єпископа Серафима, настоятелем парафії був призначений її дотеперішній секретар Леонтій Чепелевський. Саме з його ім’ям пов’язують спробу створення української релігійної структури в Криму під час ІІ світової війни.

Леонтій Йосипович (іноді згадується як Леонід) Чепелевський народився у 1902 році на Вінниччині, мав вищу освіту. В період німецької окупації Криму мешкав у Сімферополі. В лютому 1942 року отримав посаду інспектора господарчої організації ВІКО (Віртшафтскомандо). Серед його обов’язків було контролювання випікання хліба в місті та обстеження млинів. За деякими даними, пропозицію стати настоятелем української парафії Чепелевський отримав від згаданого вище Українського комітету.

Як російські дослідники, так і їхні кримські «колеги» в один голос стверджують, що роботу Володимирської парафії в Сімферополі було припинено через «відсутність належної підтримки парафіян», а спроба створення української релігійної структури в окупованому німцями Криму «закінчилася провалом» – буцімто через спротив вірян. Підтверджень цьому знайти не вдається.

З часом єпископ Серафим розірвав стосунки з УАвПЦ, оголосив себе «автономним» і припинив згадувати на богослужіннях Сергія (Страгородського), проголошеного з «благословення» Сталіна у вересні 1943 року патріархом Московським і всієї Русі. У жовтні 1943 року архиєрей разом із деякими членами благочинницької ради Криму, в тому числі о. Митрофаном Василькіоті, залишив межі своєї єпархії. 17 листопада було скликано зібрання священнослужителів Сімферополя, серед яких був і Леонтій Чепелевський. Під час заходу було обрано склад другої благочинницької ради. Її головою став Євген Ковальський, секретарем – Олександр Семенов; обидва будуть репресовані НКВС у 1945–1945 рр. за обвинуваченнями у колабораціонізмі.

Слід зазначити, що під час ІІ світової війни парафії УАПЦ на південному сході України, у тому числі у Мелітополі та районі, під омофором єпископа Січеславського Геннадія (Шиприкевича) діяли паралельно зі структурами УАвПЦ. Зокрема, після прибуття єпископа Серафима (Кушнерука) до Мелітополя, 1 серпня 1943 року настоятеля місцевого Олександро-Невського собору УАПЦ архимандрита Сергія (Охотенка) було висвячено на єпископа з майже аналогічним титулом – Мелітопольський. Втім, через конфлікт із місцевою адміністрацією та частиною духівництва він незабаром виїхав до Кривого Рогу, а згодом емігрував до Європи, де очолив закордонну структуру Білоруської Автокефальної Православної Церкви. Про поширення юрисдикції УАПЦ на території Криму за цей період інформація відсутня.

Фактично край існуванню в Криму православних структур, не пов’язаних з Московською Патріархією, поклала зачистка півострова від німців совєтською армією у квітні–травні 1944 року. Після цього Священний Синод РПЦ спеціально скерував до Криму протоєрея Алєксандра Арханґєльского. 15 червня він зібрав усе православне духівництво Сімферополя та всіх благочинних півострова задля їхнього «возз’єднання через покаяння з Матір’ю-Церквою Російською»: відповідний обряд відбувся у храмі Всіх святих. Надалі «возз’єднані» священнослужителі мусили виголошувати «патріотичні» проповіді, правити молебні за перемогу совєтської армії, організовувати збори та відрахування до совєтського фонду оборони вітчизни. Разом з тим Арханґєльскій розпустив благочинницьку раду і створив натомість Тимчасове єпархіальне управління церквами Криму.

Храм усіх святих Сімферополь 1942 - фото 126417
Храм усіх святих Сімферополь 1942

 

Після відходу німців з території України у 1944 році, частина єрархії УАвПЦ виїхала на захід, де увійшла до складу РПЦЗ. Єпископи і священики, що залишилися, приєдналися до реорганізованої Сталіним РПЦ. Серед останніх був і Леонтій Чепелевський – хоча у своєму звіті протоєрей Арханґєльскій відзначав, що не «возз’єднував» ставлеників єпископа Серафима (Кушнерука). Втім, за наявною інформацією, у 1945 році настоятель Володимирського храму в Сімферополі Леонтій Чепелевський отримав догану від уповноважених Ради у справах РПЦ за те, що «видав різним особам допомогу на суму 1250 рублів».

18 березня 1946 року Леонтій Чепелевський був заарештований управлінням державної безпеки НКВС по Криму за обвинуваченням у «зраді батьківщині». Крім служби на посаді інспектора господарського відділу міської управи Сімферополя за німецької окупації, йому закидали членство в ОУН, яке він заперечував. Інтенсивне слідство тривало майже чотири місяці; за цей час священика викликали на допити по два рази на тиждень, не рахуючи очних ставок. 12 липня 1946 року трибунал військ НКВС по Криму засудив Леонтія Чепелевського до 8 років виправно-трудових таборів; його подальша доля невідома. 27 липня 1995 року він був реабілітований рішенням Прокуратури АР Крим.

Наразі практично відсутні чіткі дані, які б дозволяли стверджувати про організацію в Криму як до, так і під час ІІ світової війни українських релігійних осередків. Припускаємо, що представникам українського підпілля на півострові могло йтися про створення в Криму парафій УАПЦ – проте це було неможливо через спротив не лише окупаційного командування, а й місцевих проросійських колаборантів, так само прихильних до священства «патріаршої орієнтації», себто в планованій або фактичній єдності з московським центром. Разом з тим українським активістам було важливо не допустити цілковитого російського домінування у релігійному житті півострова. Навесні 1943 року на Крим було поширено юрисдикцію створеної в серпні 1941 року Української автономної православної церкви (УАвПЦ), яка була українською лише територіально, оскільки значною мірою мала проросійську орієнтацію, в той же час колаборуючи з окупаційними німецькими силами. У Мелітополі було створено управління Таврійської єпархії УАвПЦ, правлячий архієрей якої Серафим (Кушнерук) освятив у Сімферополі храм в ім’я святого Володимира та висвятив для нього настоятеля, секретаря парафії Леонтія Чепелевського, якого українські підпільники, вочевидь, бачили майбутнім духовним провідником місцевого українського населення. Відкриттю храму було надано «українського характеру», проте дані про національний склад і настрої його парафіян відсутні, як і про інші «українські» православні парафії на півострові на той час. Після вигнання німців з Криму навесні 1944 року, кримські православні служителі були «возз’єднані» зі сталінською РПЦ – крім «ставлеників» Серафима Кушнерука, до яких належав Леонтій Чепелевський. Проте у 1945 році ми бачимо ім’я цього священика у складі духівництва Кримської єпархії РПЦ як настоятеля Володимирського храму, що мав бути «українським». У 1946 році отця Чепелевського було репресовано комуністичним режимом – як і багатьох кримських священиків, що під час ІІ світової війни належали до різних релігійних структур і однаково були обвинувачені у колабораціонізмі та «зраді батьківщині».