Чернігівщина: хто і навіщо «омолоджує» храм козацької доби?
Чернігівська обласна рада у січні цього року паспортизувала об’єкти культурної спадщини. Дата побудови названого храму значиться та сама – 1660 рік.
Здається, запитань ніяких: насолоджуйтеся красою, спокоєм, гармонією. Однак є «але».
Крадуть понад 100 років…
У переважній більшості інтернетних інформаційних джерел для широкого загалу чи навіть на державних сайтах офіційна, давно визначена істориками-науковцями дата побудови храму ігнорується і переноситься більше ніж на 100 років уперед. Читачам нав’язують 1777–1779 роки. Тобто замість середини XVII століття – утверджується кінець XVIII-го. Тому логічно виникає запитання: чому так відбувається, хто і з якою метою «омолоджує» давню пам’ятку?
Найдавнішою мурованою культовою спорудою в стилі козацького бароко на Чернігівщині (на Лівобережжі України) історики називають Миколаївський собор у Ніжині. Його зведено в 1653 році.
Як твердить український мистецтвознавець Анатолій Макаров, заслуга будівельників козацької доби в тому, що «цей поширений із давніх часів тип великої дерев'яної (переважно сільської) церкви вони вдягли у камінь, прикрасили безліччю чудових пластичних мотивів, вдосконалили й підняли на рівень найдосконаліших виявів європейського культурного мислення». Ніжинський цегляний собор є найстарішим на Чернігівщині. Можливо, це найперший храм-зразок, прототип.
Виходячи з цієї інформації, Свято-Михайлівська церква у с. Полонки є другою за віком цегляною спорудою на Лівобережжі.
Кандидат історичних наук із Чернігова Володимир Бойко у спілкуванні з настоятелем храму висловив думку про те, що спорудження церкви у Полонках напряму пов’язане з функціонуванням за
Можливо, омолоджувачі козацької церкви користуються заплутаною ситуацією, що склалася: давня споруда не входить у реєстр пам’яток національного значення (в основі якого – видання «Пам’ятки містобудування і архітектури Української РСР), бо там була помилка в назві села – замість «Полонки» написано «Поломки».
А можливо, піарникам Російської Церкви не хочеться прив’язувати храм, яким вони давно користуються, до козацької доби… Якщо стиль українського (козацького) бароко заперечити неможливо, то треба заперечити бодай дату його зведення… Бо не дуже віриться, що поширення неправдивої інформації є випадковим чи помилковим.
Липа-тризуб, джерело і печера
Ця церковна споруда хрестоподібного планування належить до хрестово-купольного типу, збудована в традиціях дерев’яної архітектури Лівобережної України: трибанна тридольна з прямокутною середньою ділянкою, до якої зі сходу прилягає п’ятигранна апсида, а із заходу – притвор. Центральна частина увінчана восьмигранним барабаном, а два інші верхи – декоративними барабанами з полігональними банями, на кінцях – оздоблені банями грушоподібної форми. На фасадах – ліпнина, декоративні рами з карнизами. Три входи в церкву мають портали.
Існує згадка про добудову до церкви двох бань у 1760–1770 роках на кошти Олександра Шила, сина священника. Бо на початку церква була тридільною і з однією банею. Ще пізніше всередині було зроблено настил дерев’яних хорів. На початку XІХ століття підлогу храму вимощено кольоровою керамічною плиткою, яка збереглася донині в хорошому стані.
У 1930 році радянська влада закрила культову споруду, організувавши в ній лазню, а потім – зерновий склад, дзвони переплавили. Окупаційна німецька влада церкву відкрила, і з того часу вона не закривалася. Наприкінці 90 років минулого століття тут було відреставровано інтер’єр і розписано склепіння. У 2016-у відбувся ще один великий ремонт.
Неподалік церкви розташована каплиця над цілющим джерелом. Майже при вході росте дивовижна липа з трьома стовбурами, що нагадують тризуб. Фахівці кажуть, що дереву може бути 300 років, воно, імовірно, ровесник споруди.
Велике церковне подвір’я обнесене огорожею з декоративною цегляною брамою. Тут міститься декілька житлових будівель, невелика дзвіниця, новозбудована Михайлівська церква, в якій зберігається часточка мощів святителя Димитрія Ростовського (Данила Туптала).
На відстані менше одного кілометра від храму розташоване джерело Божої Матері й архангела Михаїла, біля якого є каплиця, купальня і колодязь із цілющою водою. Також недалеко від села розміщена так звана печера ченця або Лук’янова печера. Її начебто викопав на початку XVII століття чернець Межигірського монастиря в Києві, який прожив у ній усе життя. А в 30–40 роках минулого століття в ній переховувався пустельник і праведник Лук’ян, який таким чином протестував проти переслідувань церкви радянською владою.
У XVII–XIX століттях ріка Удай підходила близько до храму. А тепер русло змінилося і відступило від пагорба, на якому він стоїть.
Полонки – це ополонки?
Назва села Полонки, яке розмістилося в річковій долині заплавних лісів, імовірно, походить від слова «ополонки». Принаймні, так вважають краєзнавці. Схоже, колись у цьому місці на річці Удай робили багато ополонок для риболовлі. Спочатку тут був хутір. Так і пішло… Нині село належить до Линовицької громади, тут живе понад 300 людей.
P.S.
Можливість побувати в цьому віддаленому від Чернігова й Києва краї та познайомитися з його історією надала громадська організація «Сіверський інститут регіональних досліджень» у рамках реалізації проекту «Розробка та сприяння запровадженню політики охорони навколишнього середовища Линовицької громади».
