Бешкетник чи благодійник? Микола Потоцький – будівничий Почаївського монастиря

Портрет канівського старости Миколи Василя Потоцького кінця XVIII ст. роботи, ймовірно, Якова Калиновича. Олія, полотно. Львівська картинна галерея. - фото 1
Портрет канівського старости Миколи Василя Потоцького кінця XVIII ст. роботи, ймовірно, Якова Калиновича. Олія, полотно. Львівська картинна галерея.
Джерело фото: Вікіпедія
Розбудова архітектурного ансамблю Почаївського монастиря в унійний період була здійснена за значної фінансової підтримки графа Миколи Василя Потоцького (1707 чи 1708 – 1782). Звісно, нинішні ченці Почаївської лаври не можуть про це не сказати, коли оповідають історію своєї обителі. Не могли це змовчати й численні православні автори, які писали про цей монастир. То є факт, який не можна приховати. Однак коли факт не вдається приховати, то його можна відповідним чином інтерпретувати – що робилося й робиться.

Є намагання представити Миколу Потоцького як великого грішника, негідну людину, яка чинила бешкети й принесла чимало страждань «простим людям». Мовляв, він запам'ятався жорстоким поводженням із дрібною шляхтою, селянами та єврейським населенням. А його замок-палац у Бучачі був місцем гучних бенкетів і гріховних утіх. Таке уявлення, що має значне поширення, цілком вписується в досі існуючий в Україні стереотип про польського магната, який свавільно діє й зневажає українців.

Існує оповідь, що Микола Потоцький у приступі люті вбив дівчину, яку іменували Бондарівною. Пісня ж про Бондарівну навіть ввійшла в український та білоруський фольклор [1]. Ось як звучить вона в українському варіанті:

«У містечку Богуславку

Каньовського пана,
Там гуляла Бондарівна,
Як пишная пава.
Ой, в містечку Богуславку
Сидить дівок купка,
Межі ними Бондарівна,
Як сива голубка.
Прийшов до них пан
Каньовський
Тай шапоньку ізняв,
Обійняв він Бондарівну
Тай поцілував.
«Ой, не годен пан Каньовський,
Мене цілувати,
Тільки годен, пан Каньовський,
Мене роззувати».
Ой шепнули люди добрі
Бондарівні тихо:
«Тікай, тікай, Бондарівно, -
Буде тобі лихо!».
Ой, тікала Бондарівна
З високого мосту,
Сама ж вона хорошая,
Високого зросту.
Ой, тікала Бондарівна
Помежи домами,
А за нею два жовніри
З голими шаблями.
А на тій Бондарівні
Червонії стрічки, -
Куди вели Бондарівну -
Скрізь криваві річки.
А на тій Бондарівні
Червона спідниця, -
Де стояла Бондарівна -
Кривава криниця.
Ой повели Бондарівну
Помежи крамниці.
Прицілився пан Каньовський
З срібної рушниці:
«Ой, чи хочеш, Бондарівно,
Ізо мною жити?
А чи волиш, Бондарівно,
В сирій землі гнити?»
«Ой, волю я, пан Каньовський,
В сирій землі гнити,
Ніж з тобою по неволі
На цім світі жити».
Ой, як тільки Бондарівна
Та цеє сказала,
Ой, вистрелив пан Каньовський -
Бондарівна впала.
«Ой, ідіте до Бондаря,
Дайте батьку знати,
Нехай іде свою дочку
На смерть наряжати».
Ой, посунув пан Каньовський
По столу таляри:
«Оце ж тобі, старий Бондар,
За личко рум'яне.
Ой, на ж тобі, старий Бондар,
Таляриків бочку -
Оце ж тобі, старий Бондар,
За хорошу дочку».
Ой, вдарився старий
Бондар в стіну головою:
«Дочко ж моя, Бондарівно,
Пропав я з тобою!»
Ой, поклали Бондарівну
На тесову лавку,
Доки сказав пан Каньовський
Викопати ямку.
Лежить, лежить Бондарівна
Сутки ше й годину,
Поки сказав пан Каньовський
Зробить домовину.
Ой, вдарили усі дзвони
Музики заграли,
А вже дівку Бондарівну
Навіки сховали».

Пан Каньовський – це начебто Микола Потоцький, бо він обіймав становище канівського старости. Але чи це так? Та й, зрештою, «Пісня про Бондарівну» – твір фольклорний, легендарний, де представлена любовна драма, яка має захопити слухача. Говорити про відображення в ній достовірних історичних фактів якось не доводиться. Згадана пісня отримала свої інтерпретації у новочасних українській та білоруській культурах. Так, український композитор Микола Лисенко зробив обробку цієї пісня, Іван Карпенко-Карий написав драму «Бондарівна», а Михайло Вериківський створив перший український балет «Пан Каньовський». Класик же білоруської літератури Янка Купала написав поему «Бондарівна». Так формувався негативний імідж для «пана Каньовського», під яким розумівся Микола Потоцький.

Треба також було й виправдати, і очорнити благодійництво цієї людини, зокрема, щодо Почаївського монастиря. Тому існує легенда, яку так люблять розповідати різні автори й ченці в цій обителі. Навіть у фресках Успенського собору монастиря бачимо її іконографічне відображення. Ця легенда зводиться до того, що начебто Микола Потоцький одного разу хотів застрелити свого візника, що необережно перевернув його карету. Але візник звернувся з молитвою до Почаївської Богоматері. І пістолет, з якого стріляв магнат, дав осічку. Після цього, мовляв, Микола Потоцький почав шанувати цю святиню, став греко-католиком і виділив великі гроші для монастиря. Не важко побачити, що поява цієї легенди була визначена культом Почаївської Богородиці.

Наскільки ця «благочестива легенда» відповідала дійсності – тут є чималі сумніви. Микола Потоцький жертвував не лише на Почаївський монастир. А факти з його життя свідчать, що створені уявлення про нього не зовсім відповідають його реальному образу. Це була достатньо освічена людина, яка зробила чимало для розвитку культури на українських землях у другій половині XVIII ст. У той час він став чи не найбільшим українським меценатом. То був один із небагатьох українських магнатів, які не вивозили гроші за кордон, а вкладали їх в Україну. Чим не приклад для наслідування для сучасних українських олігархів?

Йоанна Сенявська - фото 120266
Йоанна Сенявська
Джерело фото: Вікіпедія

Микола Потоцький [2] належав до «високої аристократії» Речі Посполитої. Його батько, Стефан Олександр Потоцький, обіймав посади великого коронного стражника, белзького воєводи, канівського й теребовлянського старости. Мати, Йоанна Сенявська, була сестрою Адама Сенявського, який займав високі становища спочатку польного, а потім великого коронного гетьмана, був львівським старостою. Родина Миколи Потоцького володіла значними маєтками, які розташовувалися переважно на українських землях.

Майбутній магнат і благодійник отримав хорошу освіту. Спочатку навчався в Львівському єзуїтському колегіумі. Відбув закордонну освітню подорож, побувавши в 1724 р. в Парижі. Добре знав латину. Видав дві непогані праці. Після смерті матері в 1733 р. облишив літературну діяльність й почав розпоряджатися родинним майном.

Тоді ж активно включився в політичну боротьбу. У вересні 1733 р. разом з представниками Руського воєводства, яке переважно охоплювало терени Галичини, голосував за кандидатуру Станіслава Лещинського на короля. Однак королем став Август ІІ Фрідріх, між яким і Миколою Потоцьким виникали конфлікти. Так, у 1738 р. король наказав покинути його військовому загону Львів.

17 серпня 1744 р. Миколу Потоцького обрали першим галицьким послом на сейм Речі Посполитої, що відбувався в Гродні. У вересні 1744 р. вибрали маршалком Галицького сеймику. Обрався він комісаром до Радомського трибуналу в 1746, 1747 роках. 16 червня 1750 р. Микола Потоцький став послом варшавського сейму від галицького сеймику, на якому маршалкував. У вересні 1756 р. був обраний депутатом коронного трибуналу від Галичини. Ці наведені факти свідчать, що Микола Потоцький користувався чималим авторитетом серед галицької шляхти й належав до її провідних політичних діячів. Звісно, маючи немале надвірне військо, він вступав у військові сутички з різними військовими формуваннями (для тогочасної Речі Посполитої це було характерним). Також з допомогою цього війська придушував селянські бунти й виступи опришків. Тому, зрозуміло, з позиції української народницької історіографії, а тим паче історіографії радянської, був персонажем негативним.

Ратуша у Бучачі, збудована М.Потоцьким - фото 120269
Ратуша у Бучачі, збудована М.Потоцьким
Джерело фото: Вікіпедія

У віці близько сорока років Микола Потоцький розпочав активну меценатську діяльність. Виділяв значні кошти не лише на римо-католицькі, а й на греко-католицькі святині. Так, у місті Городенка на Покутті, яке Микола Потоцький збирався перетворити на свою резиденцію, за його часів були збудовані палац, який, на жаль, не зберігся, єврейська синагога, католицький монастир і костел, унійна церква Успіння Діви Марії, мурований триарковий міст. Городенка стала місцем проведення щорічного польсько-турецького ярмарку, що надзвичайно сприяло його розвитку як торгового центру. Хоча Миколу Потоцького іноді представляють як «ворога євреїв», це далеко не так. У Городенці в 1743 р. він дарував євреям привілеї в торгівлі й ремеслі, виділив місця під будівництво синагоги й кіркуту (кладовища, де здійснювалися поховання згідно з єврейською традицією).

У 1753 р. завдяки фундації Миколи Потоцького було завершене будівництво великого архітектурного ансамблю василіанського монастиря у Бучачі [3]. Саме в цьому місті тривалий час працював видатний скульптор Йоганн Георг Пінзель, меценатом якого й був Микола Потоцький. Вважається, що цей майстер з’явився на Галичині у середині 40-их рр. XVIII ст. Саме тоді Микола Потоцький узяв його під свою опіку, даючи замовлення й фінансуючи їх.

Загалом список костелів, церков, монастирів, які фінансував цей магнат, чималий. Це, зокрема, унійні церкви й монастирі в Зарваниці, Тисмениці, Буцневі, Бучачі, Золочеві, католицькі костели й монастирі в Бучачі, Львові, Ченстохові, Підкамені тощо.

У 60-70-их рр. XVIII ст. Микола Потоцький поступово відійшов від політики й зосередився на меценатській діяльності. Після першого розподілу Речі Посполитої в 1772 р. він переніс свою діяльність з Галичини, яка опинилася під владою Австрії, на Волинь, що залишалася в складі цієї поділеної держави. Австрійці значно обмежили галицьких магнатів. Зокрема, вони мали розпустити своє військо. Це зробив і Микола Потоцький. У волинському селі Ситня, що неподалік Дубна, він 26 червня 1774 р. склав заповіт, роздавши значну частину своїх маєтностей родичам. Дітей Микола Потоцький не мав. Тоді ж він оселився в дерев’яному будинку в Почаївському монастирі, провівши там останні сім років свого життя. При цьому відійшов від римо-католиків та став католиком східного обряду.

Бешкетник чи благодійник? Микола Потоцький – будівничий Почаївського монастиря - фото 120268

Є свідчення, що розмовляв Микола Потоцький по-руськи (тобто по-українськи) й вів скромний спосіб життя. Польський автор Юзеф Дунін-Карвіцький у роботі «Подорожі Волинню» навіть стверджував, що начебто Микола Потоцький був щирим прихильником українського народу, любив його мову, пісні, звичаї, закоханий був в українські степи й вважав їх своєю батьківщиною. І що він спілкувався виключно з такими ж землевласниками-українофілами, як і сам [4]. Не виключено, що в цьому твердженні маємо перебільшення – тим паче, що воно було подане більш, аніж сто років після смерті Миколи Потоцького. Та все ж не могло воно з’явитися на порожньому місці.

Якраз у цей період Микола Потоцький починає розбудову архітектурного ансамблю Почаївського монастиря. Ще в 1761 р. він почав переписку з тодішнім ігуменом обителі Іпатієм Білинським. Існувало 39 листів магната до цього священнослужителя, які припадають на 1661-1778 р. [5] Уже в одному з листів, від 19 червня 1761 р., він заявляв, що хоче стати ченцем Почаївського монастиря. Потім про таке бажання заявляв у листах, датованих 1664, 1665 і 1667 роками. Тоді ж Микола Потоцький почав робити пожертви на монастир.

Зрештою, замовив проект розбудови обителі Готфріду Гофману, з яким 20 лютого 1771 р. уклав контракт на будівництво нового храму. А 3 липня того ж року урочисто було закладено перший наріжний камінь у його фундамент. Щоправда, цей проект довелося доопрацьовувати в 1775 р. Тоді для ревізії виконаних робіт і корекції проектів запросили львівського архітектора Петра Полейовського, який 20 квітня того року подав письмовий звіт про обстеження і запропонував зміни до вже існуючого проекту. Пізніше новий проект усього комплексу доручили розробити Францискові Кульчицькому. Останній працював над будовою до своєї смерті в 1780 р. А з наступного року продовженням будівництва займався львівський архітектор Матвій Щепановський. Останній і завершив спорудження ансамблю Почаївського монастиря в 1783 р. – уже після смерті Миколи Потоцького. Сам же меценат усіляко сприяв пришвидшенню будівництва, контролюючи діяльність будівельників. Для потреб монастиря він передав значну частину своїх статків.

У контексті наведених фактів щонайменше наївно виглядає наведена вище легенда про випадковість меценатства Миколи Потоцького на користь Почаївського монастиря, яка начебто була викликана тим, що він хотів убити свого візника, а той звернувся до Почаївської Богородиці – вона ж порятувала його від розправи.

Фогель. Почаїв, 1792 р. - фото 120267
Фогель. Почаїв, 1792 р.

 

Комплекс споруд Почаївського монастиря став унікальним зразком архітектури в стилі пізнього бароко. Тоді на місці старої Троїцької церкви, яка була розібрана, був споруджений величний Успенський собор. Ця споруда піднімається над Почаївською горою на висоту близько 60 метрів і гармонійно вписувалася в навколишнє середовище. Поряд із собором були споруджені монастирські будівлі, церква святої Варвари, поставлена на краю гори. Загальна композиція комплексу – терасна. Будівлі ж його розміщені на схилах з поступовим підвищенням до Успенського собору.

Можна сказати, що в останні роки свого життя Микола Потоцький створив величний рукотворний пам’ятник. Навіть Іван Огієнко, що був православним митрополитом і вкрай упереджено ставився до римо- й греко-католиків, все ж змушений був написати: «…заслуга Миколи Потоцького, як фундатора (мається на увазі фундатора розбудови Почаївського монастиря – П. К.), була дуже велика: уся робота не тільки ним оплачена, але ним і зроблена!..» [6] Однак чи достойно оцінили діяння цього достойника його нащадки? На жаль, ні… І далі смакуємо баєчки про цього «скандаліста».

Інтер'єр собор Успення в Почаєві на акварелі Тараса Шевченка, 1846 р. - фото 120270
Інтер'єр собор Успення в Почаєві на акварелі Тараса Шевченка, 1846 р.

 

Примітки:

  1. Рильський М. Література і народна творчість. Київ, 1956. С 29-54.
  2. Про Миколу Потоцького див. Возницький Б. Микола Потоцький, староста Канівський та його митці архітектор Бернард Меретин і сницар Іоан Георгій Пінзель. Львів, 2005.
  3. Стоцький Я. Монастир Отців Василіян Чесного Хреста Господнього в Бучачі (1712—1996). Львів, 1997.
  4. Огієнко І. Свята Почаївська лавра. Київ, 200 С. 171.
  5. Амвросий. Сказание о Почаевскорй Успенской лавре. Почаев, 1878. С. 85-97.
  6. Огієнко І. Свята Почаївська лавра. С. 182.


Ця публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Історична пам'ять VS русскій мір". Якщо Ви бажаєте підтримати цей проект — це просто і швидко зробити за покликанням нижче.